Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Чого ж ти так пізно? Я чекала…

— Завтра на світанку йду.

— Завтра?! Ти ж хотів залишитися… ще хоч би на день…

Її шепіт і човгання віддалилися нагору по сходах. Джміль зрозумів, що в нього злипаються очі.

Тоді він зібрав усі майстрові подарунки у свою подорожню торбу, поставив її коло матраца на підлозі — й заснув.

Йому снився казан з киплячим варивом. Джміль зачерпував з казана срібною ложкою на дерев’яній ручці й підносив до губів; смак розтікався в роті, мов зоря під небесами: це була довга розповідь про чудове життя та славну смерть, розповідь з картинками, які виникали й складалися наче самі по собі. Уві сні Джміль мріяв ніколи не забути цього смаку, назавжди зберегти й переказати людям — але його вже трясли за плече, і сон вислизав, а разом з ним вислизнув і смак.

Над ним нависало Тінине лице, бліде, пом’яте, з червоними очима:

— Вставай, дурнику… Стократ вирушає на перевал, то йди з ним, чого тобі брести на дорозі самому? Вставай, скоріше!

Вона тицьнула йому окраєць хліба, замотаний у ганчірку.

Надворі було вогко й зимно, Джміль одразу ж затрясся, зацокотів зубами від холоду. Чоловік з мечем на поясі вивів з-під навісу свого коня, вже осідланого, а Тіна підштовхнула Джмеля вперед:

— Ось, поїдеш з ним, я хоч спокійна буду…

Джміль розгубився. Він цурався незнайомців. До десяти років батько забороняв йому розмовляти з чужими — взагалі, наче хлопчик був німий.

— Я сам!

— Та разом же легше! А якщо в горах ногу підвернеш, що тоді? Звірі там… Навіть купці караванами ходять!

— Та нащо я звірям? — Джміль позадкував. — Я не купець, я сам сюди прийшов, сам і назад дійду…

— Ноги зітреш об камінь, — тихо сказав приїжджий, піймавши його погляд.

Джміль дивно заспокоївся. Ніколи раніше йому не траплялося бути таким байдужим.

— Ноги зітру об камінь, — повторив він пошепки.

Приїжджий узяв його під пахви й підсадив на коня. Ніхто не підсаджував Джмеля, відколи йому минуло шість років — скрізь вилазив сам.

— Прощавай, Тіно, — тихо сказав приїжджий.