— На, — Стократ одчепив торбу од сідельної луки. — Важка. Каміння носиш?
— Золоті зливки.
— Не гнівайся на мене. — Стократ погладив коня по шиї. — Я чаклун, це так. Але шкоди тобі від мене не буде.
Позадкувавши, Джміль закинув торбу на плече. Щось тверде — напевно, кам’яний слоїк — уп’ялося в спину крізь куртку.
— Я сам по собі, з мене нічого взяти, — пробурмотів він скоромовкою. — І я нічого не боюся, чого мені боятися?
— І на майстра не сердься, — Стократ дивився на нього поверх сідла. — Він з самого початку міг вибрати цього… сина торговця. Якби розраховував на подарунки. А з князем сваритися йому не до речі.
— Чому не до речі? — вирвалося в Джмеля. — Він же єдиний майстер у мовознавстві, як без нього обійтися?
— З учнями — уже й не єдиний. А борода сивіє… Ти де ночуватимеш?
— Ночуватиму?! Я до заходу вже на перевалі буду!
І, не кажучи більше ні слова, Джміль розвернувся й поспішив по дорозі нагору.
Через хвилину його обігнав вершник. Проскакав мимо, махнувши на прощання рукою.
* * *До перевалу від Макухи вела єдина дорога, добра, але подекуди досить-таки крута, вузька, над урвищем. Тут їздили у торговельних справах, рідше — в особистих, ще рідше забрідав дивак-мандрівник, збирач рідкісних трав або птахолов. Дорогу називали «Біла» — бо в багатьох місцях з-під землі проступав світлий іскристий камінь, гарний, але крихкий і не придатний для обробки.
Білу дорогу Джміль знав непогано: батько брав його з собою кілька років тому, коли їздив до самого князя домовлятися про податки з Високого трактиру. Тоді вони їхали повільно, з ночівлями, зупинялись коло озер, ловили кролів і вудили рибу. Та поїздка тривала три дні в один кінець і стільки ж назад; Джміль здивувався потім, коли з’ясував, що спуститися від трактиру до Макухи можна від світанку до смерку.
І піднятися майже за стільки ж — від темна до темна.
Відбитки підків незабаром зникли на білому камені. Джміль крокував, намагаючись зручніше прилаштувати на спині торбу, але вона була невдало укладена, і хоч як ти її крути, у спину весь час щось упиралося. Треба було зупинитися й перепакувати торбу, але Джміль вирішив для себе, що перший привал влаштує, як дуже втомиться, не раніше.
Ще вчора в цю пору він мріяв пройти випробування й залишитися учнем. Ще вчора він розраховував, що довгі місяці навчання — а вчився ж чесно! — не пропали даремно. Виходить, що пропали.
Незнайомець на ім’я Стократ одним словом поставив усе на свої місця. Авжеж, майстер підстроїв його провал. Якщо по справедливості, то залишитися на навчання мав Джміль, а не Пундик… Але кого хвилює справедливість?
Унизу розійшовся туман. Крізь хмари прозирнуло сонце, і стало навіть жарко. Джміль зупинився на хвилинку, щоб подивитися вниз — на величезні простори, порослі рожевою сосною. На річку, що лежала підковою, на ледь помітні з такої відстані Праву й Ліву руки. І Макуху, яка за вісім місяців стала майже рідною.
«А я все одно вчитимуся мовознавству, — подумав він і сам злякався своєї зухвалості. — Я знаю основи: “солоний як воля, гіркий як час…” Удень працюватиму в батьковому трактирі, а вночі — тренуватимуся, складатиму питво, збиратиму трави й готуватиму комбінації…»
Сонце сховалося. Джміль, зітхнувши, вивернув на траву подорожню торбу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Стократ» автора Дяченко М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ПЕРША“ на сторінці 60. Приємного читання.