Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— На, — Стократ одчепив торбу од сідельної луки. — Важка. Каміння носиш?

— Золоті зливки.

— Не гнівайся на мене. — Стократ погладив коня по шиї. — Я чаклун, це так. Але шкоди тобі від мене не буде.

Позадкувавши, Джміль закинув торбу на плече. Щось тверде — напевно, кам’яний слоїк — уп’ялося в спину крізь куртку.

— Я сам по собі, з мене нічого взяти, — пробурмотів він скоромовкою. — І я нічого не боюся, чого мені боятися?

— І на майстра не сердься, — Стократ дивився на нього поверх сідла. — Він з самого початку міг вибрати цього… сина торговця. Якби розраховував на подарунки. А з князем сваритися йому не до речі.

— Чому не до речі? — вирвалося в Джмеля. — Він же єдиний майстер у мовознавстві, як без нього обійтися?

— З учнями — уже й не єдиний. А борода сивіє… Ти де ночуватимеш?

— Ночуватиму?! Я до заходу вже на перевалі буду!

І, не кажучи більше ні слова, Джміль розвернувся й поспішив по дорозі нагору.

Через хвилину його обігнав вершник. Проскакав мимо, махнувши на прощання рукою.

До перевалу від Макухи вела єдина дорога, добра, але подекуди досить-таки крута, вузька, над урвищем. Тут їздили у торговельних справах, рідше — в особистих, ще рідше забрідав дивак-мандрівник, збирач рідкісних трав або птахолов. Дорогу називали «Біла» — бо в багатьох місцях з-під землі проступав світлий іскристий камінь, гарний, але крихкий і не придатний для обробки.

Білу дорогу Джміль знав непогано: батько брав його з собою кілька років тому, коли їздив до самого князя домовлятися про податки з Високого трактиру. Тоді вони їхали повільно, з ночівлями, зупинялись коло озер, ловили кролів і вудили рибу. Та поїздка тривала три дні в один кінець і стільки ж назад; Джміль здивувався потім, коли з’ясував, що спуститися від трактиру до Макухи можна від світанку до смерку.

І піднятися майже за стільки ж — від темна до темна.

Відбитки підків незабаром зникли на білому камені. Джміль крокував, намагаючись зручніше прилаштувати на спині торбу, але вона була невдало укладена, і хоч як ти її крути, у спину весь час щось упиралося. Треба було зупинитися й перепакувати торбу, але Джміль вирішив для себе, що перший привал влаштує, як дуже втомиться, не раніше.

Ще вчора в цю пору він мріяв пройти випробування й залишитися учнем. Ще вчора він розраховував, що довгі місяці навчання — а вчився ж чесно! — не пропали даремно. Виходить, що пропали.

Незнайомець на ім’я Стократ одним словом поставив усе на свої місця. Авжеж, майстер підстроїв його провал. Якщо по справедливості, то залишитися на навчання мав Джміль, а не Пундик… Але кого хвилює справедливість?

Унизу розійшовся туман. Крізь хмари прозирнуло сонце, і стало навіть жарко. Джміль зупинився на хвилинку, щоб подивитися вниз — на величезні простори, порослі рожевою сосною. На річку, що лежала підковою, на ледь помітні з такої відстані Праву й Ліву руки. І Макуху, яка за вісім місяців стала майже рідною.

«А я все одно вчитимуся мовознавству, — подумав він і сам злякався своєї зухвалості. — Я знаю основи: “солоний як воля, гіркий як час…” Удень працюватиму в батьковому трактирі, а вночі — тренуватимуся, складатиму питво, збиратиму трави й готуватиму комбінації…»

Сонце сховалося. Джміль, зітхнувши, вивернув на траву подорожню торбу.