Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Він обійшов навколо стола, став навпроти Стократа, вперся в стільницю кісточками пальців:

— На тому тижні знов убили три душі. Не наших, з Долини. Їхали до нас у торговельній справі. Горлянки поперерізали, гаманці забрали… Ну добре, грабуй, а горло різати нащо?!

— Щоб потім не впізнали, — сказав Стократ.

— Отже, з місцевих…

Князь помовчав. На похмурому лиці був написаний повний звіт про його почуття: він довго не хотів вірити, що розбійники на перевалі належать до числа його підданих і що його, князя, відповідальність за лиходійство таким чином подвоюється.

— Вони були озброєні? Ті, кого вбили? — допоміг йому Стократ.

— Так. Торговець з Долини їхав з грішми, з ним два охоронці в панцирах, з мечами. Їх порізали, як курчат.

— Як ви довідались?

— Ет, не має значення, — князь сів у високе крісло. — Я, може, не з золотого трону й армії не воджу, але в Макусі я князь і свою роботу знаю… Довідався та й годі. Ще на тебе, було, подумав…

— На мене?!

— …Але тих розбійників було троє, а про тебе кажуть, що ти завжди один. Та ще деякі прикмети… Отож з тебе я підозру зняв.

Стократ здивувався — і з милосердя показав свій подив князеві. Той одразу заспокоївся, залиснів, розкинувся в кріслі.

— А ти думав? Я не сліпий і не глухий. На своїй землі я все знаю!

— А в Макусі про це мовчать. Навіть у таверні.

— Бо діло таємне, — уривчасто сказав князь. — Недобре діло. Якщо розбійники повернулися — народ захвилюється по той і по цей бік гір, торгівля стане. А це великий збиток.

Стократ мовчав.

— І велика біда, — князь підвищив голос. — Людей отак різати, наче на м’ясо… Убивці без кари… А кого мені туди посилати? Вартового — то вони сховаються од варти. Самому їхати чи що? Га?

Він знов завмер, і тепер наважився подивитися співрозмовникові в очі.

— Добре, можу сходити, — повільно проказав Стократ. — Тільки вони до мене цілуватися не вискочать, я не купець… Де мені їх шукати?

— Шукати… — князь потер широкі долоні, дзенькнули один об один персні. — Ну…