Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Чому?

Вісім місяців він жив тільки навчанням. Не пив нічого, крім води, і їв тільки кашу без масла з вареними овочами. Він вилизував кам’яні таблички з соляними картинками, щоб додати язикові чутливості та гнучкості. Він не розлучався з намистом зі смоляних кульок — кожна кулька мала своє значення, Джміль їх міняв, коли твердо завчав смак. Він був готовий до випробування краще за всіх, хоч усі вчилися довше, — і що тепер?

Він уявив, як повернеться на перевал і скаже батькам, що провалив випробування. Труснув головою, намагаючись витрусити цю картину; ні, його не вб’ють. І річ не в ганьбі. Просто раптом полетіло шкереберть усе Джмелеве життя.

Люди розходилися, балакаючи, хтось голосно сварився. Джміль стояв, механічно переступаючи з ноги на ногу, як колись Лопух. З тим усе ясно — ожениться й житиме, не тужитиме. Хвощ стане сплавником, Латок — теслею, близнюків батько відшмагає… а їм що? Вони давно хотіли покинути «цю дурню». Пундик повернеться до майстра й стане вчитися, от прямо завтра зранку почнеться новий урок…

Він раптом підняв голову, ніби його гукнули. На струганій колоді сиділи Тіна, дочка хазяїна таверни, і незнайомець, якого Джміль мигцем бачив ще вчора, — довгий, у високих чоботях, з мечем на поясі. Обоє дивилися прямо на нього.

— Дурня якась, — співчутливо сказала Тіна. — То каже, що Джміль лишається, то навпаки… Ти не сумуй, мій батько до тебе звик, з хати не вижене. Хочеш — залишайся в нас навіки.

— Дякую, — Джміль подивився на свої вкриті порохом черевики. — Я піду.

— Куди ти підеш? — Тіна рішуче схопилася з колоди. — Якщо на перевал, то виходити треба вранці, до світанку, а то як застане в горах ніч… Іди зараз до таверни, розкажи все моєму батькові, хай тебе нагодує! А то зі штанів випадаєш… — Вона обернулася до свого сусіда. — Схуд за цей час — страшне! Їсть, як тінь, і працює, щоправда, так само… А куди йому працювати, якщо вчиться цілий день?

Джміль опустив голову нижче й, не дивлячись і не слухаючи, покрокував геть по вулиці.

«Легко здався, — подумав Стократ. — Якось занадто легко. Я в його роки поліз би, зрозуміло, битися».

Він усміхнувся краєчками губ. О так, у його роки… Сирітський притулок, великі темні кімнати, так само темні непевні думки і кулаки, що не знають болю. Скільки вже минуло років, і відтоді він нікого не бив, а кісточки, як і раніше, тверді, мов щитки…

Замислившись, він поклав долоню на руків’я меча — й одразу ж прийняв руку. Люди часто бачать у цьому жесті погрозу, і дарма: Стократ нікому не погрожував. Давно. З ранньої юності.

Просто зразу, без погроз, завдавав удару.

— А от лісовики, — він потяг за руку Тіну, що було підвелася, і посадовив її назад на колоду. — Розкажи про них іще.

— Навіщо? — вона справді здивувалася.

— Як це навіщо? Я стільки блукаю — і почув про них уперше. А ви з ними торгуєте. Мені ж цікаво.

— Цікаво? — здається, вона вперше замислилась, чи не знущається з неї чужоземець.

«Раніше я теж не розумів, — подумав Стократ. — Навіть як був малий. Світ пропонував мені те, що можна з’їсти, те, що небезпечно, й те, з чим треба битися. І їстівне, й небезпечне, і забіякувате не були при цьому цікаві — я просто їв, просто бив або ховався, якщо не міг ударити. І чимало людей так жили».

Він згадав, як уперше прийшов на вершину пагорба з мечем на поясі, прийшов після довгого нічного переходу, падаючи з ніг, голодний, змерзлий; побачив річку внизу і ліс на обрії, і як світлішає небо над озером, — і був уражений, як ніколи в житті.

— Так, цікаво, — сказав він Тіні. — Де вони взялися? Вони люди?