Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Розповісти б їй, дурненькій, про міста, де вулиці вибудувані ярусами — для пішоходів, для возів, для карет. Про спеціальні капелюхи, які городянам пропоновано носити по святах та людних днях: такий капелюх щільно прилягає до голови, тулія широка й тверда, і в юрбі, де люди стоять пліч-о-пліч, можна ходити по головах. Так, ступаючи з голови на голову, переходить майдан найвища знать, термінові гінці та ще, буває, лікарі, що поспішають на виклик до міського голови…

— …Князь бажає вибирати ретельніше!

Там, на помості, майстер вийняв з торбинки, підвішеної до пояса, дві крихітні скляні пляшечки.

Джміль тримав у роті прозору рідину й нічого не відчував. Узагалі нічого. Вода з колодязя — і та красномовніша.

Навпроти, за два кроки, стояв Пундик і дивився перед собою випнутими божевільними очиськами. Його рот був повний, підборіддя рухалося.

Майстер, повернувшись спиною до юрби, дивився чомусь з ненавистю. Зиркнув на Джмеля… Перевів погляд на Пундика…

Круглі Пундикові очі кліпнули і раптом набули сенсу. Він проковтнув усе, що було в нього в роті, сіпнулася шия.

Джміль теж проковтнув. Смаку не було. Порожнеча.

— Ну? — майстер обійшов навколо стола, знов повернувшись до юрби лицем. — Ти?

Він дивився на Джмеля. Тому залишалося тільки нервово облизувати губи.

— Що, язика проковтнув?

— Там нічого не було, — прошепотів Джміль.

— Тобто ти нічого не зрозумів? — майстер підвищив голос. — Ой-ой, а я ж на тебе надіявся… А ти, Пундику?

— Дірявий човен далеко не попливе, — швидко проговорив гостроносий, з його губ полетіли бризки. — У мене нежить, узагалі-то…

Юрба схвально загула. Майстер мовчав — довго, цілу мить, і Пундик під його поглядом помітно сполотнів.

— Дірявий човен не попливе, — сказав, нарешті, майстер, і Джміль не зрозумів, засмутився він чи зрадів. — Ну, що ж… Останнє випробування ти провалив, Джмелю. Пундик навчатиметься. Його беру до себе в учні.

У юрбі засміялися й заплескали.

— Ну, нарешті! Наш, наш! Оце діло!

Очі-й-Вуха підвівся з крісла й пішов крізь юрбу не озираючись. Пундик стояв на краю помосту, прагнучи слухати й слухати ці оплески, ці крики. Лице в нього пашіло, руки вчепилися в поли розстебнутої сукняної курточки: у мріях він уже був майстром, князем, володарем світу; на кінчику гострого носа тремтів маленький соплик.

Джміль зійшов по драбинці — боком, як усі невдахи. Він міг поклястися під присягою, що з останнього флакона вчитель налив йому найчистішої, найбезневиннішої води.