Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Тепер смак. Чотири напрямки значення: солоний як воля, солодкий як ступінь, кислий як рух, гіркий як час. І такти післясмаку, тому що справжній смак завжди розгортається, завжди тече.

Тут чотири зв’язані поняття, всього чотири. Дім. Допомога. Що ще? Дім…

Він раптом згадав батьківський трактир. Поріг з чотирьох високих східців. Два димарі двох печей — Ящірки й Цариці. У тих краях, звідки родом мати, печам завжди дають імена. На перевалі печі топлять майже цілий рік, і запасати паливо треба з весни до весни…

Ні, печі ні при чому. І дим теж. Стіни… Дім… Батько стоїть посеред двору, взявши руки в боки…

— Стіни дому… — почав він зненацька тонким голосом.

Учитель підняв брови.

— Стіни дому… зміцнюють… хазяїна.

— Стіни дому підтримують хазяїна, — з певним подивом сказав учитель. — Ну що ж, близько. Постій поки що. Рота прополощи чистою водою… Хвощ, тепер ти!

Стократ відпочивав на колоді, пристосованій під лаву, і дивився здалеку на дивний іспит. Дочка хазяїна місцевої таверни сиділа з ним пліч-о-пліч — ближче, ніж дозволяла пристойність.

— Учнів випробовує прилюдно. Так заведено. Той раз, два роки тому, всіх розігнав, нікого не вчив далі.

— А чому? — Стократ потягнувся. Великий важкий метелик сів на халяву його чобота й склав кропив’яні крильця.

— Бездарні, каже, — хазяйська дочка знизала плечима. — По-моєму, правильно люди кажуть: хоче один залишитися зі своїм мистецтвом. Ціну набиває.

На помості парубійко з нечесаним світлим волоссям сьорбнув з глечика — і тепер супився, перекочуючи в роті рідину, мукав і витріщав очі, наче намагаючись щось згадати.

— Дивне мистецтво, — сказав Стократ. — Навіщо?

— Не знаєш? — хазяйська дочка глибоко вдихнула й підсунулася ще ближче. — Так лісовики ж. У нас з лісовиками справи. А вони сліпі й не говорять.

— Зовсім?

— А ти сам подивись! Піди до застави, і… — дочка хазяїна раптом затнулася. — Хоч краще не треба, вони чужих не люблять. Але якщо ліс рубати, то треба спершу домовитися з ними. А вони не пишуть ні на папері, ні на камені, тільки смак і розуміють. От наш майстер їм складає звернення від князя, чемно, все як годиться: дозвольте, мовляв, добрі сусіди, ваш ліс порубати, а ми вам за це заплатимо. Дозорці їм несуть звернення в срібному глечику, а вони нам надсилають відповідь у глиняному, і там зазначено, де рубати й скільки, і що вони за це хочуть…

— І ваш майстер усе це розуміє за смаком питва?

— Аякже, — хазяйська дочка зітхнула. — Він у нас перша людина, можна сказати. Дім у нього найкращий. Князь уже котрий рік його чемно просить: дядьку, ну навчи ж ти спадкоємця, лісовики нашого письма не навчаться, вони сліпі й не говорять… А добре на нього натиснути не наважується. Бо таки незамінна людина наш майстер.

Стократ знову подивився на поміст. Майстер не справляв враження особливого вмільця — скоріше нагадував крамаря з лицем пересічним і одутлим. Одягнений був добротно, але не вишукано, кричав на хлопців без любові — видно було, що до вчителювання він не має ані найменшого хисту. Одне за одним відкинуті учні сходили з помосту, нарешті, лишилися двоє, — худий блідий хлопчик з каштановим волоссям і натоптуватий, круглий, схожий на річкову рибу підліток. Перший весь час мовчав, нервово поводячи ніздрями. Другий скиглив і нарікав на застуду, обпечений язик і знову на застуду.