Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Товстий — це Пундик, четвертий син торговця Східця. Хлопець хитрий, я його знаю. А худий — син трактирника з перевалу, звуть Джміль, він у нас у таверні живе, нібито за відробіток, тільки який з нього працівник, якщо він з ранку до ночі зі своїми склянками… Дивись, майстер тільки їх залишив! Видно, далі випробовувати буде!

Юрба щільніше обступила поміст. Звідкись підтягувалися нові люди; майстер велів двом останнім учням ще раз вибрати по глечику. Повторилося випробування; син торговця канючив жалібно, але не набридливо — якраз так, щоб не викликати роздратування. Хлопчик з каштановим волоссям дивився перед собою й говорив так тихо, що розібрати його слова могли тільки майстер, кілька людей у перших рядах, та ще Стократ, який умів читати по губах:

— Маленька людина… легше знайде скарб.

«От же ж», — з усмішкою подумав Стократ.

— Схоже, все-таки когось залишить учитися, — хазяйська дочка зазирнула йому у вічі, ніби перевіряючи, чи дуже важлива ця новина. — Видно, князь велів когось нарешті залишити. Терпець йому урвався, от він і…

— Джміль залишається! — проголосив майстер поверх голів. — Цього вчитиму далі, цей хоч чогось навчився, хоч і пізніше за всіх прийшов!

Він стояв на краю помосту, не вірячи вухам, і його розумний язик лежав у роті набряклою колодою. Люди галасували — без особливої радості, але й без осуду. Ті, що стояли поруч, усе бачили й чули самі: він чесно пройшов випробування. Останній вислів був особливо складний, хоч би тому, що «скарб» і «маленький» дуже близькі за смаком.

Пундик стояв поруч, закусивши губу. Четвертий син багатого торговця, він був страшенно честолюбний. Якщо Джміль не вірив своєму щастю — то Пундик не вмів і не міг звикнути до поразки.

Джміль спробував йому всміхнутися. Відповіддю був холодний, мов жаба, погляд; родина торговця Східця одна з головних у селі, і багато хто тепер зненавидить вискочку Джмеля; він вдихнув ротом, відчуваючи, як миттю остигають і шерхнуть губи.

Нічого, аби вивчитися, а там він сам стане майстром. Він стане таким значним, що ніхто не посміє косо глянути. Він учитиметься… і, напевно, його відпустять до батьків на кілька днів — розповісти про свій успіх, погостювати, відпочити…

— Хвилинку, — почувся скрипучий голос з крісла, де сидів Очі-й-Вуха. — Хвилиночку, майстре.

Юрба стихла.

Очі-й-Вуха, людина малорухома, підвівся цього разу зі свого крісла й зволив наблизитися до помосту. Майстер спустився сходами, і так вони зустрілися на півдорозі, виявляючи одне одному підкреслену повагу, при цьому ретельно стежачи, щоб не пройти зайвого кроку. Їхню розмову чули тільки ті, що стояли дуже близько, — та й вони пропустили половину тихих, на вухо сказаних слів.

— Князь буде незадоволений, що берете зайшлого, — тихо сказав радник. — Є ж наш, місцевий хлопчик. А що він гірший — то це тому, що язика обпік.

Майстер спохмурнів.

— Вам вирішувати, — зовсім тихо сказав Очі-й-Вуха. — Але князь зрадіє, якщо візьмете місцевого. Самі вирішуйте.

Майстер, ні слова не кажучи, повернувся на поміст. Обвів похмурим поглядом заінтриговану юрбу. Потім подивився на Джмеля й Пундика, і під його поглядом обидва насторожилися.

— Князь бажає вибирати ретельніше, — голосно промовив майстер не цілком зрозумілу фразу. — Останнє випробування.

І вийняв з торбинки, підвішеної до пояса, дві крихітні скляні пляшечки.

— А це що за цапина борода? — Стократ прискалив око.