Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Спати тут лягали пізно. Стократ ішов вулицею, і чи не в кожному вікні світилося: десь співали, десь пиячили, десь бились, але без особливої злості. Гуляла молодь, обнявшись. Порівняно з суворими землями, що пережили падіння Залізних Братів, — бучне свято.

Вулиці здавалися критими — так щільно змикалося над ними гілля. Стократ пройшов місто з краю в край і вийшов у передмістя. Міської стіни не було — її заміняли дерева. Тільки відійшовши далеко й вийшовши в поле, Стократ зрозумів, що йде дощ: у місті краплі не долітали до землі, все діставалося деревам.

— Гуляєш, подорожній?

Стократ обернувся. Перед ним стояла жінка, закутана в плащ, з каптуром на голові.

— Дивлюся на небо, — сказав Стократ. — Мені без нього незвично.

— Звідки ти?

— Звідусіль. Прийшов із заходу, якщо ти про це питаєш.

— Це правда, що Залізні Брати… закінчилися? Що їх більше немає?

— Правда. Раби звільнились. У тих місцях тепер розруха, але скоро, я думаю…

— Тебе не питали, про що ти думаєш, — вона обірвала його з несподіваною брутальністю. Стократ одвик од такого ставлення — людині з мечем на поясі грубіянять тільки зосліпу чи сп’яну. Він уважно придивився до її блідого молодого лиця…

— Ти тутешня пані? Ти — намісник?

— Я його сестра, — вона відвернулася, наче пошкодувавши про свою брутальність. — Мене звати Нора. Я знаю, що в таверні ти підбивав людей на бунт.

— Я?!

Він щиро здивувався.

— Я розповідав служниці, що діється на захід звідси. Там багато землі і…

— Замовкни.

Вона якийсь час стояла прислухаючись, роздимаючи ніздрі.

— Цей меч у тебе — ти коли-небудь пускав його в діло?

Стократ кивнув. Жінка примружилась: кивок вийшов багатозначний, а жінка була з тих, хто розуміє прихований сенс. Нарешті, вона взяла його за рукав і мовчки потягла далі в поле.

Дощ не переставав. Стократ ішов, намагаючись не наступати на колоски. Жінка сунула, не дивлячись під ноги.