Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Сповільнивши ходу, Стократ зійшов з пагорка. На узліссі небаченого лісу стояла халупа, складена з піщанику. Коло входу стовбичив гладкий хлопець і дивився на Стократа, роззявивши рота, як на шестиногого собаку.

— Я подорожній, — сказав йому Стократ. — Ніколи раніше не бачив?

— Бачив, — хлопець закліпав очима. — Бачив, аякже, вони тут так і шастають…

Стократ не зрозумів, нащо він бреше. Скоріше за все, нінащо — хлопець звик брехати для власної розваги.

Пригнувши голову у дверях, він зайшов за хлопцем у темнувате вогке приміщення. Там стояв дерев’яний стіл — Стократ здивувався, йому казали, що васалам Лісу заборонено рубати й палити дерево, теслювати й столярувати. Хлопець сів за стіл з поважним виглядом і розгорнув сувій:

— Хто ти і в якій справі йдеш у володіння Лісу?

— Я бурлака. Йду просто себе, собі на втіху.

— А… меч тобі нащо?

Стократ знизав плечима:

— Оборонятися від злих людей.

— А-а, — з незрозумілим виразом промовив хлопець. — Ти закони Лісу знаєш?

— Авжеж, ні. У Лісу є закони?

Хлопець подивився на нього, як на дурника.

— Дикий народ живе на заході, — сказав з жалем. — Тримай…

Він подав тонесеньку дерев’яну пластинку, на якій чорнилом було виведено не дуже зрозумілі закарлючки.

— На землях Лісу ти платиш податок, як усі жителі. Щодня.

— Щодня?! Цікаві у вас порядки… Якими грішми?

— Ніякими, — хлопець насупився. — Слухай… там, на заході, люди живуть?

— Небагато. Вільної землі повно.

— Я пішов би, — сказав хлопець з тугою. — Але в мене тут мати, сестри, наречена… Якщо я піду, вони платитимуть за мене.