Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Нічого… Інші люди виявилися сильніші за мене, і вони продовжують тягти Мережу. З півночі, від Білої Школи, і з півдня, від Золотої, наростають гніздо за гніздом. Я бачила, як діти підростають і прив’язують листи до поштових птахів. Щоразу я бажала їм удачі.

— Я теж їх бачив, — сказав Стократ. — Слухайте, ану ж…

— Я про це думала, — вона прочитала його думку, перш ніж він устиг сказати. — Скільки, ти кажеш, тепер років Світ? Вісім? Рано — до чотирнадцяти у Високу Школу не беруть.

Потріскувало багаття.

— Я весь час про неї думаю, — зізнався Стократ. — Про те, що її чекає. Про те, що я повинен зробити, щоб її врятувати… не тільки від смерті, але від чужої жорстокості, від жаги влади… і від своєї непомірної турботи. Я сплю — і бачу вві сні, як замикаю її, як роблю тільки своєю, як не дозволяю порошині впасти на її шкіру… Що мені робити з маленькою Світ, і що робити з тією дівчиною, яка з неї виросте?!

— Ти знаєш майбутнє, — помовчавши, сказала стара. — Ти можеш його змінити.

Розділ шостий

ЧАС

Цей вечір Нора запам’ятала до смерті. Діло було пізньої осені, на обідньому столі горіли свічки, їхні високі язички майже не тремтіли. Нора сиділа навпроти брата, брат щойно легенько стукнув її ногою під столом і очима вказав на батьків.

Нора опам’яталася від мрій про те, як буде чудово, коли випаде сніг, і прислухалася. Батько говорив тихо й дуже чітко, і з кожним його словом мати все більше жахалася.

— Якщо обирати майбутнє — то тільки тепер, потім такої можливості нам не залишать. Або сьогодні ми виберемо Ліс, або через п’ять років тут будуть Залізні Брати.

— Але за цілих п’ять років, — благальним голосом почала мати, — хтозна, що може статися. Залізні Брати можуть зустріти супротивника, який, нарешті, переламає їм хребти…

— Де?! Де такий супротивник? Я говорив сьогодні зі шпигунами — остання надія пропала, вони взяли Яр майже без утрат. А Яр — природна фортеця, не те що наша рівнина. Якщо ми не хочемо стати рабами Братів, ми повинні…

Він замовк і подивився на дітей. Нора, дванадцяти років, і одинадцятирічний Пугач не встигнули прикинутися, ніби не слухають.

— Ідіть до себе, — сказав барон після паузи.

— Але, ваша милість, ми ще не доїли, — Пугач завжди звертався до батька «ваша милість», коли чимось обурювався й хотів це показати.

— Ідіть, — сказав батько, і від звуку його голосу в животі у Нори щось тенькнуло. Вона встала без жодного слова.

Пугач ідучи прихопив з тарілки два шматки пирога. Пугач завжди брав усього по два: для себе й для Нори. А вона іноді забувала про меншого брата. Попереду в неї було багато темних ночей, щоб у цьому покаятись, але в ті хвилини вона нічого не знала про майбутнє.

Виходячи із зали, вони почули останні два слова:

— Лісовий Цар…