Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Батько й мати оніміли, коли їм сказали: от, Біла Школа послала по дочку. Тільки сини володарів, думали вони, вчаться у Високій Школі, та й то не всяких. Батько зі страху хотів заборонити — але посланець переконав його не робити дурниць.

І от дівчинка йшла по сніжній дорозі, яка вела нагору й нагору, праворуч були небо й прірва, а ліворуч — скеля, обшита льодом. Так ішлося вже багато днів; раніше шлях пролягав серед полів, лісів, по самому краю земель Вивороту, потім уздовж берега у Великій Бухті, потім через гори, тунелі під горами, і от — по снігу. Сьогодні прийдемо, сказав її провідник. Сьогодні до полудня.

Сонце піднялося так високо, сніг блищав так люто, що сльозилися очі. Провідник вийняв і надів на ніс окуляри із закопченими скельцями. Простяг дівчинці другу пару — окуляри були великі й весь час сповзали на носа.

— Потім сама собі зробиш — по мірці.

У Високій Школі повнісінько майстерень, вона вже знала. І зорових труб, щоб дивитися на небо. У цих горах найбільші на світі зірки…

Попереду й праворуч унизу з’явився місток. Здалеку здавалося, що він вузький, мов нитка, і дівчинка обімліла: як іти по такому місточку, та ще й з саньми, з конем?!

Вони ще раз обігнули гору, перш ніж місток виник перед ними знову. На ньому не було перил, був тільки канат на двох стовпах; дівчинка нервово поправила на носі окуляри.

— Ласкаво просимо, — сказав їй провідник.

І вона пішла.

— Населений Світ, Вень-Те, мовою зірок означає «Мерехтливий», а точніше — «Той, що сто разів змінює світло». Сьогодні ми побачимо сто кольорів, у які забарвлюється Світ за добу, від полуночі до полуночі. Подивіться на небо — через кілька секунд настане північ.

Учні сиділи півколом під прозорим куполом на вершині найвищої вежі. Купол був зроблений не зі скла, а з надміцного кристала — на ньому не міг утриматися сніг, і в найгустішу заметіль його опукле око дивилося ясно. Здавалося, ніщо не відокремлює спостерігачів од морозяного неба — але їм було тепло. Під кам’яною підлогою день і ніч текла розігріта в печах вода. Згори нависали, мов яблука, зірки — білі, жовтуваті, сині.

Дівчинка дивилася на них отак, з-під купола, вперше. Сидячи на витертій шкурі, схрестивши ноги й опершись на руки, задерши голову, вона дивилася в нічне небо, яке більше не було чорне.

— Опівнічний кобальт — перший зі ста кольорів… Але «Той, що сто разів міняє колір», має не тільки буквальне значення. Існує гіпотеза, що наш Світ, хиткий за своєю природою, одночасно протікає у ста ймовірностях. Згадайте кожен, як ви потрапили у Високу Школу. І уявіть, що існують ще дев’яносто дев’ять варіантів дійсності — у п’яти з них ви потрапили в Школу раніше або пізніше. У дванадцяти — хотіли, але не потрапили. У п’ятдесяти двох — нічого не знали про Школу і, нарешті, у тридцяти випадках вас зовсім не було на світі.

Усі, і дівчинка теж, одночасно глибоко зітхнули.

— Чорничний сон — другий зі ста кольорів. Я вас не лаятиму, якщо ви заснете. Але постарайтеся не закривати очі й вуха, особливо ті, хто мріє про Золоту Школу… Наш Світ створений дитиною в момент пробудження, тому в ньому так багато нелогічного, надлишкового, надмірного. Наш Творець уміє жорстоко карати, але він по-своєму шляхетний, він талановитий і цікавий — це врятувало наш Світ у трагічну мить його створення… Наш Творець, очевидно, зовсім не вміє любити й уже ніколи не навчиться.

Зірвалася зірка й прокреслила слід. Під куполом одночасно зітхнуло двадцять голосів.

— Це простий метеор. Він згорів, чиркнув об повітря, як сірник… Справжні зірки опускалися теж, я спостерігав їх кілька разів. Отже, хаос… Хто з вас готовий тягти Мережу, щоб накрити материк з півночі до півдня?

Піднявся ліс рук. Дівчинка, забарившись, теж підняла руку.

Учитель зупинився над нею. Вона відчувала поруч край його теплої накидки, чула запах терпкої ароматичної солі.

— А ти, новенька, уже знаєш, що таке Мережа?