Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Та підходь ближче. Чого стидаєшся? Хочеш пряника?

— Ні, мені б…

— Пташки розумні й гарні. Продав би тобі, та вони не продаються, всі на обліку. — Хлопець глянув на чоловіка з книжкою. — Слухай, а ти звідки? Щось я тебе в наших краях не ба…

— Помовч, будь ласка, — сказав посланець, закриваючи книгу. — Що ти хочеш, дівчинко?

— Я хочу відіслати листа до Школи, — пробелькотіла дівчинка, відчуваючи на собі глузливий погляд погонича.

Хлопець пирхнув так голосно й непристойно, що обернулися перехожі. Дівчинка готова була зірватися з місця й тікати — але посланець навіть бровою не повів. Він дивився на неї, і цей погляд утримав її, як нитка.

— У тебе є лист до Школи, чи ти хочеш його написати?

— У мене є. Я приготувала.

— Чи ти хочеш, щоб я його прочитав, перш ніж відсилати?

— Як вам буде завгодно.

Погонич тим часом надував щоки й закочував очі, на весь світ показуючи, що думає про божевільних, нахабних, дурних дівчат. Посланець скоса глянув на нього й нічого не сказав — але хлопець перестав блазнювати й одійшов далі, за ріг сараю. Дівчинка вийняла з сумки на поясі складений у багато разів аркуш паперу.

Цей лист вона писала цілий рік. Спершу — наче жартома, граючись. Потім — переправляючи кожне слово. Потім викинула. Потім знайшла й сховала. Потім хотіла спалити, потім перечитала…

Потім вирішила: ну то й що, як мені відмовлять? Скоріше за все, навіть відповіді не буде. Тисячі поштових птахів розвозять щовесни по ярмарках і площах. Тисячі підлітків обох статей посилають до Високої Школи свої листи. Чом би їй не послати свого?

Посланець узяв з її мокрої долоні зім’ятий аркушик. Акуратно розгладив. Дівчинка дивилася вниз, щоб не бачити його лиця, поки він читає. На лиці могли б відбитися подив та поблажливість, і тоді дівчинка точно б утекла — в сльозах; ні, краще було розглядати свої туфлі, святкові, хоч і дуже запорошені.

— Переконливо, — сказав посланець, складаючи аркушик, і в його голосі не було глузування. — Тобі має виповнитися чотирнадцять до початку осені, ти знаєш?

Вона кивнула, не піднімаючи очей.

— Я відправляю з твоєї волі.

Брязнули дверцята клітки. Дівчинка нарешті посміла дивитися; посланець просунув у клітку руку, чорним широким рукавом зачепив дно, узяв поштового птаха в жменю. Інші захвилювалися, але одразу заспокоїлись, коли дверцята зачинилися.

Дівчинка дивилась, як посланець пристібає згорток з листом до поштового кільця на нозі птаха. Навколо ходили, юрмилися, сміялися, торгувалися люди, десь грали відразу два менестрелі, і кожний своє; птах злетів, несучи листа до невідомої Школи, і дівчаче серце впало вниз.

Ціле літо після того дня вона то глузувала з себе, то сумувала, то лякалася. У перший день осені в двері їхнього дому постукали; надворі, під дрібним холодним дощиком, стояв посланець Школи в темній хламиді, смаглявий і вусатий, і з ним погонич, плечистий чоловік середніх років.