Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— «Старший брат», — пробурмотіла стара. — Морок, породження безодні, назвав тебе «старшим братом»!

— Вона не морок, — сказав Стократ. — Вона жертва. Вона впала, це була її біда. Вона не бажала людям зла.

— Розкажи про себе, — зажадала стара. — Де ти взявся?

— Лісоруб знайшов мене в лісі.

— Але як дитина могла опинитися в лісі?! Якщо тільки вона не впала з неба, у залізній шкаралупі, як… як Творець або як Світ!

— Я не пам’ятаю, щоб згадували шкарлупу. По-моєму, йшлося тільки про брудну пелюшку…

Стара похитала головою:

— Ти сам казав, що не пам’ятаєш дитинства. Ти сам казав, що тобі снилися дивні сни, коли ти одержав свого меча. А що таке цей меч? Де він узявся, чому забирає душі? Якщо ти не людина, Стократе, — то хто ти?!

У лісі ледь чутно заспівала перша пташка. Багаття помалу гасло.

— Розкажи про себе, — попросив Стократ.

Розділ п’ятий

МЕРЕЖА

Дівчинка виросла в гирлі Світлої, у теплій зеленій долині. Сніг там випадав аж у середині зими й лежав недовго.

Тепер весь світ складався з неба та снігу. Дівчинка йшла, тримаючись за край саней, вантажених дровами. На шляху залишалися сизі смуги, у них відбивалося сонце.

Дівчинці було чотирнадцять років. Півроку тому, на ярмарку в Утоці, вона підійшла, завмираючи з жаху, до клітки з поштовими птахами, яку возили по великих містах посланці Білої Школи.

Клітка була кругла, з людський зріст заввишки. Усередині на довгих жердинках сиділи поштові птахи, невеликі, з білими щоками, синьою грудкою та зеленою спиною — щоб залишатися невидимими для мисливця з землі й для хижака з неба.

Посланець, літній сухорлявий чоловік, сидів на краю воза й читав — дівчинка була вражена, — читав прямо на базарі, серед безлічі людей, що снували туди-сюди, товсту книгу з жовтуватими сторінками, без малюнків.

Він так захопився, що не одразу її побачив. Зате погонич, чорноокий хлопець з круглими щоками й нахабними губами, помітив дівчинку зразу.

— Здорова була, красуне! Прийшла на пташок подивитися?

— Ні, я…