Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Я збожеволію, — хрипко припустив старий.

— Вона була близька до цього. Там, звідки вона родом, усе певне й цільне. Там немає межі світла й темряви, немає часу, і вже поготів немає добра й зла.

— Там, звідки вона прийшла? — старий хотів із силою протерти очі, але похопився й відсмикнув руки.

— Пам’ятаєте, як багато років тому було затемнення сонця, і тінь упала на Кротячу Діброву?

— Я не пам’ятаю, але прадід мій…

— Щось пролітало між Дібровою й сонцем і впустило свою тінь — або навмисне, або ненароком. Може, то був нещасний випадок, а може, кара. Тінь упала, розтеклася й сховалася в підземеллі. І там, у темряві з кротами, звикла… бути. Там, у глибині, немає зміни дня й ночі, зими й весни. Розумієте, її мучить світ, де є час, як вас би мучив текучий стіл…

— О боги, — прошепотів старий.

— І вона зберегла себе у ворожому світі. І сиділа б далі, якби люди не занадилися ходити в нори — зі світлом, зі смолоскипами, з ліхтарями. І вона побачила, як людина відкидає тінь, і їй здалося, що тіні — схожі на неї істоти… Вона поглинула тінь юнака й попалася сама, і не могла звільнитися. Вона влипла в людей, як муха в мед, і тонула дедалі глибше. Мучилася й не могла зупинитися. Якби я спізнився на день-два — вона б ринула через річку, і байдуже їй про лучників, бо птахи літають, де хочуть…

— Це вона тобі таке розповіла?!

— Ні, я сам зрозумів. Здогадався, коли був її відображенням.

— Я бачу твоє лице, — сказав старий.

Його очі, секунду тому позбавлені погляду, раптом подивилися ясно й осмислено.

— Я радий за вас, — сказав Стократ. — Ви були сліпі від потрясіння, а тепер прозріваєте.

— Ти ж не людина, — сказав старий пошепки. — Ти… перевертень? Я нікому не скажу…

— До сьогодні, — подумавши, відповідав Стократ, — я про таке не замислювався. Слово честі.

Уночі, коли новина полетіла від дому до дому, коли люди в цілковитій темряві висипали на вулицю, коли, все ще не наважуючись запалити вогонь, вони обнімали й обмацували друзів та родичів з Довгого Дня, Стократ відшукав світловолосу й повернув їй стрілу з жовтим та білим оперенням. Дівчина схлипнула, а потім, звівшись навшпиньки, почала його цілувати, і Стократові довелося відсторонятися дуже ласкаво — щоб її не скривдити.

Він пішов із села, ні з ким більше не прощаючись, і до світанку був уже далеко. На широкому роздоріжжі він затримався, дивлячись у небо. Зірки мерехтіли по-дружньому. От уже багато років зірки жили у світі й не воювали, як траплялося в дні його юності, але щоразу, коли Стократ дивився на них, — він відчував тепло й неясну тривогу.

— Я не людина, — сказав він уголос. — А хто?

V

— Я просто зробив, що міг, для моєї нещасної сестри.