Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Допоможи мені, старший брате…

Дорослі, діти, чоловіки й жінки говорили наче самими вустами, але в хорі чути було різні голоси — високі, низькі, дзвінкі, хрипкі, шепеляві, чисті. Навіть малюк прокинувся й зааґукав — не вміючи говорити, він намагався сказати Стократові ті самі слова.

— Врятуй мене, старший брате! — з тугою заблагала юрба. — Врятуй мене!

— Звідки ти? — упоравшись з голосом, спитав Стократ.

— З неба. З глибини. Звідки й ти, брате… Убий їх, вони заважають мені бути!

— Люди?

— Вони. Вони розпадаються. Вони розколоті. Забери їх!

Стократ подивився на небо. На ясне-яснісіньке, налите сонцем, білувате літнє небо, і вдихнув на всю глибину легень.

Не думати. Бути. Його ніхто цього не вчив. Утім, його ніхто не вчив нічого й ніколи.

— Іди до мене, сестро.

Тіні на площі заколихалися. Мить — і люди попадали, наче колоди, й заворушилися, приходячи до тями. Зате Стократ відчув, як йому на плечі, на очі, на горло давить страшна вага.

«Так легше. Ти цілий. Дякую, старший брате».

«Де твій дім?» — запитав він, не відкриваючи рота, не ворушачи язиком.

«Мій дім далеко. Моя нора близько. Мій притулок. Віднеси мене, брате».

«Зараз».

Він знову вдихнув, дозволяючи собі думати тільки трохи, краєчком свідомості. «А я ж не людина тепер. Хто я?»

Він опустив на траву руки, що стали довгими й дуже міцними. Повільно, обережно, перевалюючись з боку на бік, пішов, не бачачи шляху, але відчуваючи його перед собою. Так людина не бачить волосся на потилиці, але відчуває, коли на нього впаде сонячний промінь.

Він зайшов у кротячу печеру й зрозумів, що вона зручна й звична.

Двері корчми вивалили. Всю випивку, яка тільки була, виставили на шинквас.

Хтось сидів удома, під замком. Хтось зі страху, навпаки, втік у ліс. Хтось хворів, хтось веселився.