Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

На краю майдану лежали прогорілі смолоскипи. Від купи смерділо, а втім, увесь цей майдан і всі ці люди пахли не найкраще.

Їх було кількасот, вони стояли й сиділи, безупинно передаючи одне одному ківш з водою. Вони пили по черзі, ківш переходив з рук у руки і, спорожнівши, вертався до криниці. Коло криниці чоловіки крутили корбу, піднімаючи відро за відром, розливаючи в ковші й знову передаючи по колу. Люди здавались охлялими, наче не їли багато днів; коли-не-коли то один, то другий відходив убік, до рівчака, й відливав не ховаючись. Утім, ніхто ні на кого не дивився — і Стократ підійшов дуже близько, ніким не помічений.

Діти стояли разом з дорослими — хлопчики й дівчатка різного віку. Одна жінка тримала на руках грудну дитину. Стократ придивився: безформна тінь біля її ніг безупинно погойдувалася, ворушилася, хоч жінка стояла нерухомо, а дитина спала.

Стократові раптом здалося, що тіні, на відміну від людей, дивляться на нього — пильно й дуже уважно. Йому захотілося опинитися якнайдалі від цього майдану. Він давно нічого не боявся — відколи пішов з притулку з мечем на поясі, — але в цю мить знову відчув себе дитиною в порожньому темному будинку, самотнім сліпцем у темряві.

Він позадкував і був готовий тікати не озираючись. У цю мить меч наче сам собою зачепив його ногу, і цей дотик присоромив Стократа й підбадьорив.

Обережно, уважно вибираючи шлях, він перейшов вулицю. Через низький тинок переступив у палісадник. Недавно тут росли квіти — тепер усе зів’яло або було витоптане. Стократ зазирнув у відчинене вікно: в будинку все стояло догори дриґом, на столі валялася наполовину обгоріла скатертина.

— Людино добра!

Стократ обернувся. За п’ять кроків перед ним було вікно сусіднього будинку, наглухо зачинене віконницями.

— Людино добра! — шепотіли зі щілини. — Дай нам води! Принеси нам води з крини…

Звук ляпаса.

— Відійди! — закричав з-за віконниці інший голос. — Тут немає тіні!

Стократ підійшов ближче.

— Хто тут?

— Принеси нам води…

— А з водою й тінь?! — гаркнули за віконницями.

— А він поставить відро в сінях, там темно…

— Дверей не відчиню! Йди!

— Стривайте, — сказав Стократ. — Зараз.

Він вийшов з палісадника й пішов уздовж дерев’яної стіни. Ніхто на нього не дивився: люди передавали з рук у руки ківш з водою. Ті, що не пили, стояли нерухомо, звісивши руки вздовж тіла, — але тіні їхні гойдалися. Тіні погойдувалися, мов дерева під вітром. Тіні дивилися на чужинця — тепер уже точно дивилися.

На камені коло самої криниці сидів дід. Стократ здригнувся: з цією людиною він попрощався вночі в селі Білий Кріт. Розповідаючи чужинцеві про свою біду, той дід ні словом не згадав, що його брат, який учителює на двоє сіл, — близнюк.