Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Птахи, — жалібно сказала йому дівчина. — Вони ж літають і всюди тінь з собою носять…

На верхівці дерева стало тісно. Дошки заскрипіли й перекосилися, і Стократові захотілося вниз.

— Хто тобі таких дурниць наговорив? — насунувся на дівчину вусатий мисливець.

— Та він…

Суворий погляд вусатого перемістився на Стократа.

— Чужинець? Ти його більше слухай… А ти, — це Стократові, — спускайся. Нема чого тут, раз стріляти не вмієш.

Стократ не став нічого пояснювати. Висока дівчина плутано говорила, зриваючись на хрип, і кашляла, і кашель навпіл зі страхом заважали їй продовжувати. Стократ зліз вниз, у мокру від роси траву, і з подивом зрозумів, що внизу тепліше.

Йому було цілком ясно, що люди з луками дарма не сплять ночей, і дарма проводять дні на збитому наспіх, прибитому до дерева настилі. Те, що поселилося за річкою, давно б захопило й селище Білий Кріт, і всю Діброву — якби могло.

Або якби хотіло.

«У нас нема чим тобі заплатити, — сказав дід тоді, вночі, у темряві. — Навіть якби ми вірили, що ти зможеш допомогти…»

«Мені не треба плати, — відповів Стократ. — Просто погодуєте мене на дорогу».

Дід вирішив, що Стократ навіжений. Але заважати йому не став. Сказав тільки: «Вертайся вночі й без вогню. Без тіні. Якщо підеш удень або зі смолоскипом — тебе вб’ють».

Він ішов через міст, і його довга тінь пливла по воді. Річка була широка, але мілка. Дві качки добували корм з дна коло самого берега, перекинувшись, як збиті мішені в тирі, й виставивши охайні гузки.

Він минув першу опору. Тіло чоловіка лежало лицем догори, Стократ не став його розглядати. У грудях і в горлі стирчали стріли з біло-жовтим оперенням. Ще кілька таких стріл лежали далі на мосту — стрільцям непросто давався прицільний постріл у людину, у знайомого, у приятеля з сусіднього села.

Тут же знайшлася стріла світловолосої лучниці. Наконечник був розплющений об каміння, оперення — жовто-сіре. Стократ, подумавши, підняв стрілу й, крутячи її в пальцях, неквапливо рушив далі.

Сонце сходило вище, вогнів попереду вже не було видно. Стократ не спав добу, але не відчував утоми, тільки пекло в куточках очей, і це змушувало частіше моргати.

Дорога від моста до села Довгий День була широка й доглянута. Подекуди на узбіччі і між коліями пробивалася свіжа трава: ліс зберігав вологу навіть після багатьох сухих і сонячних днів. Жовті віночки на м’ясистих стеблах кольором збігалися з оперенням стріли. Птахи щебетали тихо й неохоче.

Стократ ішов, почуваючись оточеним, сповитим, сплутаним тінями високих дерев і трав.

Тінь. Відбиток, образ, відділений від тебе, перенесений туди, куди ти не можеш дотягтися. Тінь ходить по воді й без крил долає провалля. Дехто вірить, що в тіні ховається душа…

Дорога пішла нагору і досить круто. А коли Стократ досяг найвищої точки — побачив попереду село Довгий День.