Розділ «Туди . Муза на одну книжку»

Сталося це 26 числа 8 місяця 1996 року в мальовничому Києві. Ольга щойно встала і, накинувши на плечі халат, вийшла на балкон. Ніжний ранковий запах приємно здивував дівчину. Місто ще не прокинулося, лиш де-не-де чулися голоси людей, які знічев’я блукали світанковими вулицями. Сьогодні в Ольги справді чудовий настрій. Вона нарешті помітила, що надворі справжнє літо, забула про клопоти й проблеми. Саме тепер, наприкінці літа, вона зрозуміла, що не можна жити лише роботою: прокидатися вранці, цілий день працювати, як віл, а ввечері засинати, мов убита, не помічаючи, що навкруги є багато прекрасного й чарівного.

Причиною усіх цих змін став один хлопець − Максим. У свої двадцять п’ять він залишався в душі хлопчиком-мрійником, і це в ньому найбільше подобалося. Адже сама вона не мала такого ставлення до життя. Це Максим навчив її розуміти мову пташок, слухати музику хвиль і бути одним цілим із природою душею й тілом. Ольга безтямно закохалася. Після вчорашнього побачення вона остаточно зрозуміла, що лише з ним зможе прожити разом усе життя.

Учора Макс сказав, що в нього для Олі є сюрприз. Вона, звісно, здогадалася, про що йдеться, тому й була сьогодні така щаслива. Думка про шлюб із коханим не полишала її.

Ще трохи помилувавшись ранковим пейзажем, дівчина пішла у квартиру й почала прибирати, адже Максим обіцяв приїхати на обід, десь о дванадцятій годині, тому треба поквапитися.

Невдовзі святковий обід був уже готовий. Ольга накрила на стіл, причепурилася, одягла нову сукню й чекала на коханого.

Та дванадцята вже минула, а Максима не було. Ольга почала хвилюватися, бо знала, що він не міг просто запізнитися. Їжа вже давно захолола.

А може, щось сталося? Тривога дужчала. Виснажена чеканням, Ольга заснула. Та раптом її розбудив дзвінок. Спросоння вона не відразу зрозуміла, що це. Спершу їй здалося, що телефон, але дзвонили все-таки у двері. Погляд зупинився на годиннику: близько сімнадцятої. «Хто б це міг бути?» − подумала вона, не сподіваючись уже на приїзд Максима. Неохоче встала й пішла до дверей, а відчинивши, побачила коханого.

− Максим?! − запитала Ольга, широко розплющивши свої великі карі очі.

− Вибач, − сказав він, заходячи до квартири, − я потрапив у невеличку дорожню пригоду, тому й затримався.

− Та нічого. Добре, що все обійшлося. Я так хвилювалася. Проходь. Я зараз підігрію вечерю, хоч це мав бути обід, − жартома додала Оля.

Вона вже хотіла піти на кухню, але Максим її зупинив і, посадивши біля себе на канапу, мовив:

− Не треба вечері. Я хочу тобі дещо сказати.

− Але ж у нас іще багато часу, − заперечила Оля, нічого не розуміючи.

− Ні. Я поспішаю.

− Куди?

− Мене чекає мама. Я обіцяв швидко повернутися.

Він поліз у кишеню й витяг незвичайну маленьку скриньку червоного кольору. Максим відкрив її, і дівчина побачила неймовірної краси обручку, яка сяяла, ніби яскрава зірка.

− Це тобі, − сказав хлопець. − Вона залишилась іще від бабусі у спадок. Ця обручка переходить із покоління в покоління вже кілька століть, і тепер я хочу, щоб вона належала тобі. Це символ вічного кохання. Бережи її й пам’ятай: хоч де б я був, я завжди тебе безмежно кохатиму.

Він поцілував Ольгу й пішов до дверей.

Дівчина, нічого не розуміючи, запитала: