Розділ «Назад. Відтінки чорного»

І. Книгарня

− Він його вбив! Розумієте? Вбив!!! Отак просто йому захотілося.

Аврора волала на всю Широку Залу Для Вузьких Засідань, хоч там, окрім Метра та Іллі, нікого не було.

− А як же я? А порадитися зі мною? Моє слово більше нічого не важить?

Ілля сидів у кріслі біля одного з дзеркал і думав щось своє. Мабуть, він так звик до істерик дівчини, з якою йому доводилося ділити одного реципієнта на двох, що вже й не зважав на них і навчився абстрагуватися від ситуації, не беручи її близько до серця.

А от Метр таких концертів не любив.

− Авроро, заспокойся. Не треба так волати. Ми не глухі. Здавався спокійним, хоч усередині, певно, ледь стримувався, бо ненавидів, коли хтось не контролював своїх емоцій.

Останню фразу вимовив із притиском, тож Аврора зрозуміла, що Метра роздратувала її поведінка. Тому вже тихіше, з якоюсь дитячою образою в голосі мовила:

− Але ж то наш спільний реципієнт. І якщо вже його свідомість для нас як комуналка, то треба дотримуватися правил, що їх диктує спільне прожиття. Слід ураховувати потреби іншого…

Тут уже Ілля підняв голову.

− Не порівнюй непорівнюваного. − Він не підвищував голосу (така вже особливість характеру), але вочевидь був обурений. − Я пишу для Дениса книжки, я придумав для нього цього міфічного Гната і я маю повне право його вбити, коли мені забагнеться. Що я й зробив, бо вважаю, що Гнат уже вичерпав себе. А Денис має йти далі, прогресувати.

− Он як?! − Аврора знову підвищила голос.

− Тихо-тихо… − Метр спинив її.

− Пробачте, − мовила дівчина, винувато поглянувши на наставника, і продовжила вже тихіше, але з таким притиском, що чути було, як риплять її щелепи: − Але ж я створювала ілюстрації, я малювала Гната. Мої найкращі роботи − це він: харизматичний, демонічний; його очі − це ж фантастична палітра кольорів, самі лише очі можна малювати нескінченно…

Художниця примружилася й поринула у світ, де існувала лише вона та очі її вигаданого героя. Метр мимоволі всміхнувся. Його потішило наївне захоплення дівчини. Та вона вмить прийшла до тями і, кинувши нищівний погляд на Іллю, продовжила:

− А ти його вбив. Безсердечно. Як чортів маніяк. Як же я тепер малюватиму Гната, якщо його не буде в тексті?

− Я вже сказав: Гнат себе вичерпав, − незворушно вів хлопець. − А якщо вже ти так сильно його полюбила, то малюй і далі на своїх полотнах. Хто ж забороняє? Ну, не буде цих малюнків у нових книжках, то й що? Демонструватимеш свої творіння на виставках у галереях. Думаю, буде чимало охочих на них подивитися. Досить Там інфантильних дівчаток, які закохуються у вигаданих харизматичних героїв.

− Он як? − Дівчина сплеснула в долоні й благально глянула на Метра, шукаючи в нього захисту, але він був незворушний і спокійний.

− Ви лише погляньте на нього! Малюй свої полотна…Та кому він тепер буде потрібний, той Гнат, якщо ти створиш іншого героя?