Розділ «Туди . Муза на одну книжку»

− То ти вже йдеш?

− Так. Ще побачимося, − мовив, виходячи з помешкання.

Оговтавшись, Оля зрозуміла, що не попрощалась із коханим як слід. Та коли вибігла з квартири, його вже ніде не було.

Повернувшись, вона ще довго розглядала його подарунок, а потім пішла в спальню і, зачарована мріями, заснула міцно й щасливо.

Прокинулася наступного дня об одинадцятій годині. Голова нестерпно боліла, мабуть, від тривалого спання, адже на роботу вона зазвичай вставала о сьомій.

Щоб остаточно прокинутись, Оля пішла на кухню й заварила міцної кави. У голові ще крутилися вчорашні Максимові слова, дивувало його квапливе зникнення. Можливо, він просто не хоче одружуватися з Олею? Може, у нього є інша? А слова про вічне кохання?.. А обручка?..

Оля ще довго б провадила цей внутрішній діалог із собою, та раптом її роздуми перервав телефонний дзвінок. Вона рвучко кинулася до апарата, сподіваючись, що це Максим. Але зі слухавки пролунав чужий чоловічий голос:

− Алло. Олю, це ти?

− Так, я. − Оля впізнала голос Сашка, двоюрідного Максимового брата.

− Олю, мені важко… я… я не знаю, як тобі сказати… Сталася біда. Учора загинув Максим. У ДТП. Вибач, але я мусив тобі це повідомити.

Сашко не бачив, як Ольга зблідла, як її очі, мов дві холодні крижини, втупилися в стіну, дівчина заточилася й ледь не впала. Опанувавши себе, вона ледь чутно промовила в слухавку:

− Коли це сталося?

− Учора, Олю. Учора вдень, близько дванадцятої. Він їхав до тебе, хотів освідчитись і дещо подарувати. Максим дуже поспішав і, не впоравшись із керуванням, в’їхав своїм «опелем» під вантажівку. Коли приїхала «швидка», він уже помер. Я розумію, тобі важко це чути… Вибач, але…

− Ні! − перебила його Оля.

− Що − ні?

− Ні! Цього не може бути! Ти щось плутаєш!

− Тобто? − не зрозумів Сашко.

− Цього не може бути! Учора ввечері, близько п’ятої, Максим був у мене й подарував мені обручку.

− Ти впевнена?

− Так! У мене є доказ − обручка. Не клади слухавки, я зараз.