Розділ «Туди . Муза на одну книжку»

− Тобто?

− Донор − це той, хто створює для реципієнта його шедеври. Це той, хто водить його рукою, це той, хто надихає його.

Лію наче осінило.

− То донор − це муза?

Оксентій розсміявся, Метр із Камілою теж не втрималися.

− Ну, трохи грубе порівняння. Але, зрештою, дуже схоже. Саме так ви, люди, у Реальності це й називаєте.

− То ви тут для того, щоб писати твори для письменників із Реальності?

− Так. Кожен мешканець Країни − донор. Він знаходить для себе реципієнта, для якого створює шедеври. Ти ж напевне чула з розповідей митців, що в моменти найбільшого їхнього натхнення хтось ніби надиктовував їм слова, ніби водив рукою, а вони просто записували. Цей називається «під’єднатися до свого донора».

− Але ж не всі так пишуть. Для декого творчість − копітка праця, а не миттєве осяяння.

− А от із цього й народжуються твори, які ти бачила в нас. Письменник може писати й без донора. І навіть дуже добре, талановито, але не геніально. Саме так ми й знаходимо нових донорів для нашої Країни. Лише навчившись писати сам, ти можеш отримати право писати для когось. Перехід від письменника в Реальності до Письменника в Країні − це перехід на новий, якісно вищий щабель творення. Шкода, що багатьох талановитих потенційних донорів ми втрачали: вони помирали в Реальності, а щоб стати одним із нас, треба зависнути між життям і смертю. Пам’ятаєш, ми говорили про Антонича? Ото був би донор! Але ми запізнилися, прогледіли, і він помер. А уяви, які ідеї він міг дати своєму реципієнтові, коли навіть за простого письменницького життя Богдан-Ігор створював шедеври. А той же Булгаков…

− То що ж це виходить: усі найкращі твори писали невідомі нам письменники, а хтось інший?

− Не всі, а лише геніальні. Крім того, є різні донори й різні реципієнти. Одні донори повністю диктують текст, іншим же досить подати ідею, а письменник, залежно від свого таланту, втілює її в життя. І те, що ми пишемо під чиюсь диктовку, не применшує нашої ваги. Талант донора й талант реципієнта − це два боки одного таланту, як два боки медалі. Усі вони спочатку вчаться творити Там самотужки, а потім одних обирають, щоб вони стали донорами й потрапили до Країни, а інших залишають у Реальності, щоб вони стали талановитими реципієнтами. Багато відомих тобі письменників Реальності, що писали самі, зрештою прийшли в Країну й стали донорами, здобувшись у такий спосіб на новий статус.

− Хто, наприклад?

− Той же Гоголь. Те, що він побував на межі життя й смерті, ні для кого вже не таємниця.

− Але ж він потім усе одно помер?

− Ми вже говорили про те, що навіть нетривале перебування в комі в Реальності є запорукою вічного існування в Країні.

− То що, він зараз у Нічгороді? Чому ж я його не бачила? − Може, ще й побачиш…

− Але ж це несправедливо, − обурилася Лія. − Чому твір, який насправді написала, скажімо, Лія Альданова, має видаватися під ім’ям якоїсь Маші чи Даші?

− Такі думки властиві лише тим, хто перебуває в Реальності, для нас же, краян, головне те, що ми маємо можливість творити, а тому жити. До того ж не забувай, ти можеш писати там і сама, видавати це під своїм іменем, і звичайні люди, що читатимуть це, не відрізнять, який твір написано за допомоги донора, а який − ні. Та для них це й не суттєво. Це важливо для існування, для підтримки гармонії, а простим смертним не слід про це замислюватися.

− Так, − сумно мовила Лія, − це добре, що там можна писати й самому. Але я вже нічого не видам під своїм іменем.