Розділ «Туди . Муза на одну книжку»

Недовго думаючи, Олексій повернув у завулок, що вів до кладовища. Він не вірив у привидів, уважав, що це забобони й фантазії людей, які знічев’я вигадують казочки, щоб лякати своїх неслухняних дітей. Через цвинтар він ходив щодня, бо це була найкоротша дорога: зранку, коли ще темно, з дому на роботу і ввечері, коли вже темно, з роботи додому.

Сьогодні був важкий день. На роботі з ним сталася неприємна пригода. Він усіляко намагався забути про неї, та знову й знову прокручував у пам’яті, нарікаючи подумки на лиху іронію долі. Ще зовсім недавно він був задоволений життям і роботою, а сьогодні якась зла сила перекреслила все жирною чорною лінією. «Як могло таке статися зі мною?» − Олексій не міг заспокоїтися.

Уже два роки він працював хірургом у престижній міській лікарні. Хоч і наймолодший, але дуже здібний, тому користувався в колег авторитетом, а серед молодих медсестер − неабиякою популярністю (чого аж ніяк не соромився). Останнім часом з однією з них мав непогані стосунки. З Христиною, гарненькою дівчиною, хоч, правду кажучи, нікудишньою медсестрою. Олексій часто цікавився, як вона влаштувалася в лікарню, але Христя завжди відмовчувалася. Він здогадувався, що дівчина − чиясь протеже, але думки свої тримав при собі.

Вузька дорога плелася серединою кладовища. Обабіч маячіли хрести, пам’ятники, надгробки. Може, когось це царство мертвих і злякало б, але не Олексія. У голові знову пролунали слова головного лікаря: «Я розчарувався в тобі. Я, звісно, тебе не вижену, але знай: таким, як ти, не місце в лікарні!» О Господи, одним необачним вчинком він зіпсував собі кар’єру. І чого поплівся з Миколою в бар на своїй зміні? І чого одну за одною вливав у себе ті кляті склянки? Здавалося б, звичайне вино, але ж як «уставило». І чому тій дівчині треба було «напоротися» на ніж саме в цей час? До кінця зміни залишалося недовго, і якби не вона, ніхто б і не помітив його веселого настрою, не зауважив би гострого язика й не зважив би на руки, що таки помітно тремтіли. Ці думки не давали спокою, але в глибині душі він звинувачував лише себе. Добре, що нагодився Степан Миколайович, бо ще чого доброго був би винен у смерті дівчини. І що тоді?

Геть! Геть ці надокучливі думки.

Ось і автобусна зупинка. Там стояла молода дівчина, що нагадала йому Христину. А як поставиться до цього вона? Може, узагалі не захоче з ним говорити? Христина оцінювала чоловіків за ті якості, які хотіла б бачити у свого благовірного, а навряд чи вона мріяла про безвідповідального, необачного п’яничку.

Лікар підійшов до зупинки й плюхнувся на лавку. Голова тріщала, і єдиним його бажанням було швидше опинитися вдома, прийняти душ, подивитися «ящик» (зараз саме йшов футбольний матч) і заснути мертвим сном, забувши про все.

− Що? Так погано? − голос незнайомої дівчини витяг Олексія із забуття.

− Ви до мене?

− А то до кого ж? − роззирнулася незнайомка. − Я більше нікого тут не бачу.

Олексій зацікавлено почав її роздивлятися. Вбрана в руде пальто, чорні шкіряні черевики на високих підборах, а на плечі − невелика сумочка в тон взуттю з лейблом «D&G». Довге чорне волосся хвилями спадало на плечі. Сині глибокі очі уважно вивчали Олексія, і йому це сподобалося. Вона була висока, мала правильні риси обличчя.

− Так, дуже погано, − відповів хлопець і всміхнувся. Чомусь у цей момент сьогоднішня прикра історія видалася йому смішною.

− Воно й видно, − продовжувала незнайомка. − Проблеми на роботі?

− Так. А ти звідки знаєш? Невже все це написано в мене на лобі?

− Може, й так, а може, я просто ясновидиця.

Дівчина говорила загадками, і це ще більше сподобалося Олексієві.

Отак, слово за слово, вони й розговорилися. Розмовляли про все й ні про що. Автобус наче навмисно затримувався, щоб вони змогли досхочу наговоритися.

Складалося враження, ніби вони знайомі все життя. Дуже важливо для кожної людини знайти рідну душу, і вони, здається, знайшли одне одного там, на автобусній зупинці. Саме тоді Олексій зрозумів, що ця дівчина − його половинка.

Коли приїхав автобус, вони сіли на заднє сидіння, щоб ніхто не заважав, і спілкувалися далі. Та як же здивувалися обоє, дізнавшись, що їм не лише треба виходити на одній зупинці, а що й живуть вони в одному будинку. Оксана (так звали дівчину) жила в столиці, а до них приїхала на кілька днів провідати тітку, квартира якої поверхом вище від Олексієвої. Через два дні вона мала повертатися додому, де жила з батьком, завідувачем однієї з київських лікарень, і мамою-психологом. Олексія це дуже вразило. Можливо, усе, що з ним сьогодні сталося в лікарні, на краще, інакше просто розминувся б зі своєю долею, з Оксаною. Він закохався й бачив, що це взаємно.

Час летів швидко. Олексій запросив дівчину до себе, і вони розбалакалися так, що почали розповідати одне одному найпотаємніше, те, у чому не звірялися нікому досі. Єдине, про що боявся розповісти Олексій, це про прикрий випадок у лікарні.