Розділ «Туди . Муза на одну книжку»

Врешті я вирішила, що мій роман матиме все це. Як? Елементарно. Я напишу про Нічгород. Так. Коли я сказала про це Метрові, він спершу спохмурнів, бо ми домовилися, що, повернувшись у Реальність, я й словом не обмовлюся про Країну й про все, що пережила.

− Але ж це говоритиму не я, а дівчина, яка не перебувала в комі, тому їй ніхто не повірить, а сприймуть усе за фантазію.

Метр замислився. Я бачила, що ідея йому сподобалася. Справді, хто повірить письменниці? Адже ніхто не вірить Толкієну, що існують хобіти, ельфи й орки, чи Кінгові, що бувають живі машини, а в шафах мешкають монстри. Та водночас адресат (майбутній митець, який уже чекає свого часу, щоб прийти в Країну), усе зрозуміє. Принаймні, коли потрапить сюди, йому вже буде легше, ніж мені свого часу, адже згадає, що колись про таке читав, щось спливе в пам’яті, і він розумітиме значно більше, а мешканцям Країни доведеться докладати значно менше зусиль, щоб розтлумачити йому елементарні речі.

Коли ми з Метром розповіли про все Оксентію, він, хоч як це дивно, аж засяяв і відразу погодився.

− Чудова ідея, − мовив він. − Ти, Ліє, таки надзвичайна. Ми самі готуватимемо митців іще в Реальності, але ніхто про це й не здогадається, лише вони, та й то, коли настане час. Як довго існує Країна, а до цього досі ніхто не додумався. Чудово!

Залишалася дрібничка − створити книжку. Та тут я вже не барилася. Книжку було написано на одному подихові. Бідна дівчина. Мені було її шкода. Під’єднавшись, я не відпускала її ні на мить. Письменниця виявилася здібним реципієнтом. Вона не чинила опору, не лінувалася (Каміла розповідала, що таке часто траплялося з реципієнтами, іноді їх просто потрібно змушувати брати ручку й писати те, що їм диктують. Такі лінощі обурювали, адже ж не треба думати, фантазувати − просто записуй готовеньке, а вони й того не хочуть) і написала доволі об’ємний твір лише за кілька днів. Я була їй безмежно вдячна!

Ця дівчина вміла не лише слухати, а й чути. А мене вона не лише чула, а й розуміла. А іноді навіть допомагала. Так, саме допомагала. Часом я не могла знайти якогось потрібного слова, чи не дуже вдало будувала речення, чи взагалі не могла сформулювати думки (бо це справді складно, коли пишеш про Нічгород). Тоді моя реципієнтка сама знаходила рішення. Редагувала вона просто геніально!

І от твір уже готовий. Моя подруга, виснажена, знесилена, але задоволена, вирубилася й кілька днів відсипалася, відлежувалася й байдикувала, а я готувалася повернутися в Реальність.

Важко прощатися з цим місцем. Надто з новими друзями. Провести мене прийшли найближчі: Каміла, Метр, Оксентій і Матвій. Ми не хотіли цього афішувати. Шкода було, що я так і не познайомилася з Художниками та Музикантами. Я навіть достеменно не знала, які ще тут є митці. Але мусила йти. Я мала якийсь дивний талант і, якщо не Тут, то Там точно повинна його реалізувати. Тішилася, що Там на мене чекає мама, що вона буде щаслива. А ще тим, що нічгородці приходитимуть до мене, писатимуть для мене.

Та, мабуть, найголовніше знання, яке я тут здобула, це те, що людина − воістину прекрасна істота, адже вона здатна творити дві найдивовижніші речі: життя і мистецтво. Але що важливіше? Раніше я відповіла б, що життя, але тепер сумніваюся. Творити життя можуть усі здорові чоловіки і жінки, здатні зачати дитину, а от творити мистецтво − лише одиниці, обрані, тавровані незнаною силою; ті, хто має пожертвувати всім, загубитися на межі життя та смерті, щоб хтось інший слухав голос музи й записував на папір її слова.

ІІ. Щоденник

22.01.2000

Позаминулого тижня на засідання нашої літературної студії прийшла новенька. Дуже цікава, якась не від світу цього. Вона пише прозу. У нас прозаїків мало, та й ходять вони не часто, а тут така знахідка. На жаль, забула її ім’я (наступного разу обов’язково перепитаю). І які ж у неї оповідання! Коли вона почала їх читати, усі були просто вражені. Та головне не це, а те, що вона надихнула й мене. Я подумала, а чому б і собі не спробувати писати прозу. Для початку щось маленьке. У мене ж стільки ідей, вигадок. Я часто розповідаю друзям якісь фантастичні історії, і всім вони подобаються.

Чужий талант дуже заразний. Він надихає. Мене завжди, коли повертаюся зі студії, прориває, і я починаю писати. Ні, я не позичаю і, тим більше, не краду чужих думок, ідей, образів, а просто заряджаюся енергією мистецтва й пробую творити сама. Зазвичай я пишу вірші. Мені вони подобаються, та, мабуть, не такі вони вже й вдалі, бо керівничка ще жодного разу мене не похвалила. Тобто хвалила, але без особливого захвату. Але, послухавши новеньку, я вирішила спробувати написати оповідання. Нічого нового я не придумувала, а просто записала одну зі своїх усних історій. Зробила це за кілька годин на одному диханні.

Коли прочитала мамі, вона дуже здивувалася. Не могла повірити, що це я сама написала. Але вже уявляла, що мій твір друкують у газеті, потім видають книжкою і зрештою вводять у шкільну програму…

Мама дуже мене переоцінює, тому хоч і поважаю її думку, але розумію, що вона не професійна, що не можна сліпо вірити мамі, якій хочеться бачити мене неймовірно талановитою.

Та коли минулого тижня (до речі, новенька тоді не прийшла) я прочитала оповідання на засіданні, то вперше побачила в очах керівнички справжній, неприхований захват. Перемога! Я нарешті зуміла привернути до себе її увагу, довести, що я не якась там чергова графоманка − псувачка паперу, а на щось таки справді здатна.

Керівничка не лише хвалила, а й знаходила огріхи, давала поради, та це і є найбільше визнання, бо свідчить про те, що вона зацікавилася.

Я така рада! Досі ходжу під враженням. Ось уже виношую в голові нове оповідання. Воно, мабуть, теж буде фантастичне, як і перше, але хочеться чогось несподіванішого. Як сказали студійці (а ми завжди одне одного обговорюємо), оповідання моє тим і цікаве, що має такий незвичний сюжет, що й не звертаєш уваги на огріхи. Що ж, спробую їх не розчарувати. Дивуватиму. А сам твір додаю нижче, щоб не бути голослівною.

26:8