− Так, виходять, але не ті, що були в Країні. Кожен, хто потрапляє в Країну, мусить бути в комі, але не кожен, хто впадає в кому, потрапляє в Країну. Іноді це звичайний процес людського життя, а не шлях до мистецтва.
Ніхто й не сподівався, що це засмутить Лію. Вона ж тут зовсім мало, ще не звикла до Нічгорода, ще тужила за рідними. Інший би на її місці був щасливий. Але дівчина сумувала. І це найкраще доводило те, що вона справжній Письменник. Шкода, що з нею треба розпрощатися.
− Не сумуй, − спробувала втішити дівчину Каміла. − Ось ти бідкалася, що не зможеш нічого видати під своїм іменем у Реальності. А тепер у тебе є така можливість. Окрім того, ти зможеш стати Там чудовим реципієнтом.
− Так, − Метр теж узявся заспокоювати Лію. − Може, навіть хтось із нас матиме змогу під’єднатися до тебе. І вважатиме це за честь.
− Але ж я так нічого й не створила в Нічгороді…
Оксентій чекав на це.
− Я знав, що це тебе засмутить. Тому ми вирішили, що дамо тобі можливість написати один твір. Звісно, нам треба поспішати, тому я взяв на себе сміливість самотужки підшукати тобі належного реципієнта, щоб ти сама не гаяла на це часу, якого нам і так бракує.
− Справді? − Лія була дуже задоволена. Це справді неймовірно: вона мала можливість відчути себе донором, а згодом − і реципієнтом.
− Так. Я пригледів одну дуже цікаву й талановиту дівчину. До речі, вона навіть схожа на тебе. Не зовні, звісно, а за вдачею. Та й життя в Реальності у вас схоже. Як і ти, вона живе лише з мамою, у дитинстві відвідувала літературну студію, писала оповідання. У неї навіть татарське коріння, як і в тебе. Тут, у Нічгороді, є її щоденники, її твори. Прочитай, і берися до діла: напишеш для неї геніальну книжку, але, на жаль, лише одну…
Я не могла зволікати, тому відразу взялася творити для дівчини-реципієнта, що її обрав для мене Оксентій. Я мала стати її музою, а це дуже відповідально.
Правду кажучи, я сподівалася на щось більше, ніж те, що прочитала. Та зважаючи, що це була зовсім юна дівчина (та й не слід забувати, що писала вона сама, без нашої допомоги), я таки зуміла оцінити хист і вирішила написати твір, який назавжди закарбує її ім’я в історії світової літератури. Але це буде лише один твір. Це викликало в мене суперечливі почуття: чи слід узагалі за таке братися? Адже я стану для неї музою тільки на одну книжку. Так, вона прославиться, але назавжди залишиться автором лише однієї книжки. Чи маю я право прирікати її на таке? А вона ж таки дуже хороша, талановита і, може, змогла б дочекатися допомоги постійного мешканця Нічгорода, який створював би для неї шедеври. Чи навіть вона сама змогла б сюди колись потрапити.
Але вибору вже не було. Я читала щоденник, у який вона записала весь свій незначний доробок − низку коротких, по-дитячому наївних оповідань, які, проте, засвідчували самобутній талант.
Перші її спроби були найкращі − пронизані містичним пафосом, якимись фатальними подіями. Вона нагадувала мене саму: у підлітковому віці я теж чомусь забивала таким голову. Думала про вічне, шукала сенс життя, хотіла зрозуміти, для чого існую. Зараз це мені здається доволі смішним, але тоді я вважала, що лише таке й мусить цікавити чотирнадцятирічну дівчинку.
В усьому, про що писала моя реципієнтка, − у любові, депресії, смерті, − вона намагалася віднайти чиюсь волю, чийсь вказівний перст. В усьому їй убачався фатум. Можливо, вона інтуїтивно відчувала, що існує десь Нічгород, де пишуть життя і що хтось керує Реальністю?
Одна її ідея мені дуже сподобалася. Це думка про вічне кохання в найпершому оповіданні. Вона така наївна, що викликає замилування. Та, незважаючи на романтичність, молода письменниця виявилася дуже жорстокою: безжально нищила своїх героїв, перекреслювала їхні долі лише для того, щоб донести до читача якусь фаталістичну ідею. Так багато письменників розправляються зі своїми персонажами, а коли в їхньому житті стається щось лихе, то нарікають на Бога: мовляв, чому він такий несправедливий. А якщо уявити, що Бог − це теж письменник, то чому ж він не може так поводитися з живими людьми, як вони поводяться з персонажами своїх творів? А якщо ті персонажі теж десь паралельно існують? Хіба їм не боляче?
Якби дівчина побувала в Нічгороді, то зрозуміла б, що є сила, яка пише життя, і що вона сама може стати її частиною. Чи залишилася б вона тоді такою ж категоричною? Хоча на якусь мить мені здалося, що навіть тоді письменниця не змінила б свого стилю. Вона справді готова була страждати, щоб наповнити життя змістом, якого їй тоді бракувало. Принаймні дівчині так здавалося.
Здавалося, бо як я розумію зараз (хоч прожила ще не дуже багато, та дещо вже встигла усвідомити), а згодом зрозуміла й вона (дівчина, до речі, майже моя ровесниця в Реальності), що саме тоді, у юності, її життя було насичене і справжнє. Тому в останньому творі, написаному вже значно пізніше, вона звертається до того часу, який став для неї місцем, де можна прихиститися…
Хоча останнім її творам чогось бракувало. Не майстерності, звісно, бо зі стилістичного боку перші спроби пера були дуже примітивні. Воно й не дивно − ще не було атестата зрілості з відзнакою, філологічної освіти, участі в олімпіадах та конференціях із сучасної української мови. Але була віра. Віра, що в житті є щось незвичайне, дивне, фантастичне. А потім ця віра почала зникати.
Тому я захотіла її відродити. Я вирішила, що напишу таку книжку, яка викликала б бажання жити, любити і творити. Нехай одну-єдину, та я певна, що вона змінить життя не одного читача, а головне − автора.
Я довго думала, що б його написати. Знову й знову перечитувала щоденники (які були не менш талановиті за оповідання). Я мала дотримуватися стилю дівчини. Але якого? Того раннього, романтичного, де оживають мертві коханці й шлють звісточки з потойбіччя, де матеріалізуються думки про смерть і герої, що хочуть загинути в період депресії і таки домагаються свого, але саме тоді, коли їм цього вже геть не хочеться? Чи, може, пізнішого, реалістичного, де є сум за батьківщиною (саме з тим оповіданням вона перемогла у всеукраїнському конкурсі, хоча особисто мені сподобалася там лише одна художня деталь − зображення снігу), де є трагічне, але правдиве зображення життя сучасної молоді?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ходіння Туди і Назад» автора Гальянова В.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Туди . Муза на одну книжку“ на сторінці 29. Приємного читання.