Розділ «Туди . Муза на одну книжку»

− Зможе. Це ж не я її повернув, це вона сама.

− Не переконуй себе, Метре. Ти сам чудово знаєш, що вона повинна повернутися до Реальності. Коридор не дасть їй спокою. Вона має щось, що йому потрібне, тому він весь час полюватиме на дівчину й колись таки вполює, а Там вона в безпеці. Крім того, може, саме в Реальності її дар потрібніший, ніж у нас. І я не думаю, що вона комусь про нас розповість. Лія − дуже розумна дівчина. До того ж ми не відправимо її цієї ж миті, а добре підготуємо. Хоч нам усе одно доведеться поквапитися.

− Але скільки вона могла б зробити для нас, якби розкрилася… − не здавався Метр.

− Не смій думати лише про нас. − Терпець Оксентію уривався. − Подумай і про неї. Подумай, що станеться, коли вона там помре. Такого ж іще ніколи не було. А що, як це вплине й на Країну? Що, як це її зруйнує? Не ризикуймо.

− Добре, − здався Метр. − Каміло, клич дівчину. Ми маємо з нею поговорити. Думаю, ти, Оксентію, не будеш проти, якщо ми дамо їй можливість написати хоч одну книжку, перш ніж повернути назад.

− Навіть більше: я допоможу їй знайти чудового реципієнта.

Каміла махнула дівчині. Та підійшла й сіла біля Метра, якому вже помітно полегшало.

− Ліє, дівчинко, − почав Оксентій. − Ми з тобою багато про що говорили, та, мабуть, дуже мало про головне − про твою місію. Може, ти про неї здогадуєшся?

− Писати книжки?

− Так. Але чи не здається тобі дивним, що ти ще жодної не написала в Нічгороді, хоч у Реальності тобі це вдавалося навіть дуже непогано?

− Ще й як здається. Я саме збиралася з вами про це поговорити перед тим, як… − Вона вмовкла й подивилася на Метра. − Перед Коридором.

− От і добре. Зараз ми про це й поговоримо. Але, щоб ти краще все зрозуміла, почну від самого початку. Як ти вже здогадалася, наша Країна й Реальність існують паралельно. Вони взаємозалежні, бо живлять одна одну. По суті, це мистецтво й життя. Без одного немає іншого. Наше завдання Тут − творити для них Там, щоб вони могли жити. Але творцем може стати лише той, хто прийшов звідти. Ти чудово розумієш, що творцем (у твоєму випадку − Письменником) може стати не кожен. Навіть ми достеменно не знаємо, що за сила обирає тих, кому випадає жереб стати мешканцем Країни. Та перш ніж почати писати Тут, він починає писати Там. І пише по-різному: і в думках, і на папері. Та коли настає його час, він приходить сюди. Ти вже знаєш, як відбувається цей процес. По-вашому це називається «впасти в кому». Це і є апогей, якого досягає митець, щоб перейти до іншої своєї стадії − стати донором.

− Ким? − перепитала Лія. Медичні терміни зовсім не в’язалися з мистецтвом.

− Донором. Тим, хто віддає. Там, у Реальності, ми вчимося творити заради мистецтва, сюди ж приходимо, щоб творити заради життя.

− Усе одно не розумію.

− Добре, спробую пояснити доступніше. Тут, у Нічгороді, ти прочитала безліч книжок, написаних подумки й надрукованих.

− Справді. А я думала, що тут немає надрукованих.

− Як це? А ті книжки, що ми їх згадували, коли говорили про так звану «замануху», як ти сама висловилася. То ж таки видані твори. Як би інакше їх могли читати, рекламувати, продавати?

− Справді, − здивувалася Лія. − І чому я тоді не звернула на це уваги? Але ж повинні вони мати щось спільне, якщо їх зібрали разом? Інакше чому у вас немає інших виданих книжок, які я знаю?

− Розумниця. Зауважила. Тут немає знаних тобі шедеврів, виданих відомими письменниками. Бо в цій бібліотеці взагалі немає шедеврів, а є лише те, що писали письменники Реальності самотужки. Хтось це видавав, хтось, як ти, − ні. А от шедеври пишуть лише за допомогою донора, який і є мешканцем Країни.