Розділ «Туди . Муза на одну книжку»

З цієї кімнати я теж вибралася й збагнула, що самотужки повернутися не зможу. Тоді й згадала про Метра, адже минулого разу саме він витяг мене з Коридору. Я сіла на підлогу, заплющила очі й подумки звернулася до нього. Благала допомоги. Просила його прийти по мене, врятувати. Востаннє. Не знаю, чи справді допомогло саме це, та, розплющивши очі, я зрозуміла, що це вже Нічгород. Але те, що я побачила, мене вжахнуло.

Навколо перелякані обличчя. Ще ніхто не потрапляв у Коридор удруге. До того ж така юна Письменниця, яка, до речі, ще нічого й не написала, яка ще не знайшла свого реципієнта, яка навіть не встигла до пуття збагнути, де вона і що тут робить.

Каміла зіщулилася в кутку і, затуливши рот руками, намагалася стримати ридання, що рвалися назовні. Оксентій здавався незворушним, але те, як він посмикував свою бороду, видавало надзвичайне хвилювання.

Виявилося, що Метр уже тривалий час намагався витягти дівчину з Коридору, але марно. Він стрімко старів, хирів. Він ризикував втратити всю свою силу. Але нічого не виходило.

Оксентій уже хотів спинити його, бо так був ризик утратити обох, аж раптом дівчина прийшла до тями − вийшла з Коридору.

Тієї ж миті Метр знесилено упав на підлогу. Каміла кинулася до нього.

− Господи, ти зробив це. Зробив. − Вона вже не стримувала своїх сліз.

Чоловік поглянув на неї.

− Це не я. Я нічого не міг вдіяти. Вона сама це зробила…

Лія теж схилилася над Метром. Вона, на відміну від нього, була сповнена сил. Але дівчина відчувала провину за те, що сталося з Метром. А вигляд він мав жахливий. Перед нею лежав хлопчина, що конав від страшної хвороби. Його скручене тіло, його спотворене обличчя не могли не лякати.

− Не дивися на мене такого, − звернувся Метр до Лії, здогадавшись, що вона (лише вона) зараз бачить. − Зажди мить, хай я прийду до тями, тоді поговоримо.

− Добре, − погодилася Лія.

Біля нього залишилися тільки Оксентій із Камілою.

− Я давно вже про це думав, − почав старий. − Але тепер упевнений на всі сто, що іншого вибору в нас немає.

− Ти про що? − змучено запитав Метр.

− Про те, що вона має повернутися. Її перебування в Країні небезпечне для всіх нас.

− Але ж це неможливо.

− Сам знаєш, що можливо, − наполягав дідусь.

− Можливо, але цього не можна робити. Як вона зможе там жити з такими знаннями? А що, як вона розповість про нас? Це ж змінить весь перебіг історії людства, його бачення й сприйняття життя. Цього не можна робити. Це небезпечно.

− Ще небезпечніше залишати її тут. Що, як вона знову потрапить у Коридор? Що, як уже не зможе повернутися? А втретє таки точно не зможе.