Розділ «Частина друга Подвійна гра »

Коли виснажлива дорога-мука закінчилася, його витягли з карети і завели до якогось приміщення. Там йому нарешті зняли пов’язку, повністю розв’язали, хоч і вдягли на ноги кайдани.

– Ані слова, – сказав при цьому його мучитель. Так почалося його дивне ув’язнення, яке тривало, як потім виявилося, два місяці. Наскільки він міг зрозуміти, його помістили у щось на зразок комірчини. Одна зі стін була стіною грубки, бо незабаром у цій своєрідній в’язничній камері потепліло. У тісній комірчині за меблю правила дерев’яна лежанка, на якій сиротіла зіжмакана стара ковдра. Вікна не було. Стукати, про щось просити змучений Конарський не наважився, та й гідність не дозволяла. Упевнившись, що до нього не зайдуть, він сяк-так вмостився на лежанці і незабаром забувся примарним, тривожним сном.

3

Так почалося його ув’язнення. Стіни у комірчині були міцні, дубові. Цілими днями він нічого не чув, окрім глухого далекого шуму лісу. Так, хата була в лісі, у цьому він переконався, коли його вперше вивели на прогулянку. Перед цим охоронець звелів просунути у віконце руки і зв’язав їх.

Виводив його також із зав’язаними очима, на налигачі, притороченому до нашийника. Цим, безумовно, хотіли його принизити, а можливо, і спровокувати на бунт.

Дико було йти безправним, безвольним рабом за якимось нікчемним хамом. Але ж ішов, спотикався, наче сліпий, виставляв перед себе зв’язані руки, щоб не наштовхнутися на дерево. Вгорі шумів ліс. Здавалося, у його шумі також чулася похмура приреченість.

– Послухайте, – сказав Конарський під час другої прогулянки. – Адже я… я…

– Мовчати, – наказав суворий голос, майже без емоцій. – Вам велено мовчати.

Конарський хотів сказати: «Я ж усе одно не втечу, то чи не могли б ви хоч би зняти пов’язку з очей?» Але він слухняно замовк, бо зрозумів, що ані просьбами, ані протестами нічого не доб’ється. Лише жадібно вдихав свіже повітря і думав, що все одно це коли-небудь та закінчиться. Йому ж сказали, що доведеться побути тут якийсь час. Він вчепився за цю фразу, за ці два слова, і вони допомогли йому вижити у тісному замкненому просторі, самому у жорстокій, безжалісній пастці.

Будучи цілими днями наодинці із самим собою, Конарський багато що передумав. Молив Бога про одне – якщо Всевишньому так треба, щоб він прожив ще якийсь час на цьому нетривкому світі, нехай він пошле будь-яке випробування, але тільки не дасть збожеволіти. Думки про те, що його привезуть у маєток, де жили старенька мати і сестра-одиначка, які змушені будуть доглядати його, мов маленьку дитину, були особливо нестерпними. Або гірше – його посадять на ланцюг у жахливій установі для божевільних, про яку йому розповідав підлеглий – попечитель так званих богоугодних закладів. Він багато згадував. Дитячі й юнацькі роки, такі щасливі, благополучні, без жодної хмаринки на життєвому небосхилі, одруження, добру і терпеливу свою дружину, якій, як він тепер вважав, допоміг зійти передчасно в могилу своїми гулянками, частими відлучками і численними романами. Згадував, як він зрадив найкращого друга Вітольда Красняка – вони претендували на одне місце у новій губернській установі. Вітольд був одинцем-невдахою, дуже сподівався на останній шанс, але він, Станіслав, перейшов йому дорогу, вчасно подарувавши дружині начальника канцелярії срібне кольє, яке вона, як виявилося, давно мріяла мати. Якщо він вийде, вибереться з цієї халепи, обов’язково розпочне нове життя – праведніше, безпосередніше.

Такі думки втішали Конарського, не давали безнадії захопити його своїми чорними лапами. Йому залишили паска, він міг би повіситися або задушитися, але кілька разів на останній грані божевільного відчаю він усе-таки зумів утриматися від непоправного. У світліші хвилини, коли на зміну безвиході приходила віра в те, що все в цій безпросвітній історії завершиться благополучно, він тверезо аналізував те, що сталося з ним, подумки зводив воєдино все, що знав про людину в помаранчевій масці. Звичайно, він припустився помилки, зробив дурницю, що пішов за тим фальшивим карантинником. Але те, що його не вбили, свідчило, що з ним вирішили повестися по-іншому. Як? Змусити його розповісти про розслідування, до якого він вдався? Але ж він знав дуже й дуже мало. І чому його не допитали одразу? Що зробили з графом Войцицьким? Вбили? Тоді не треба було влаштовувати так званий «карантин». А до чого ще міг придатися цей карантин? Чого зрештою не пускали сторонніх до маєтку графа?

Отак міркуючи, Конарський дійшов кількох висновків. Маєток захопили розбійники, що малоймовірно, бо, захопивши палац, його можна було спалити, а самого графа з родиною в крайньому разі вбити. Але тоді й «карантину» не треба, адже для цієї каральної операції досить було і двох-трьох годин. Ні, скоріше за все палац Войцицьких перебував в облозі. Якщо так, тоді злочинців набагато більше, не вісім чоловік, які пограбували присутніх на балу в князя Любославського. І ось за кілька тижнів після того останнього нападу вони оточують графський палац. Але граф уже готовий до цієї зустрічі. Можливо, фраза на балу звучала так: «Чекайте тепер на гостини». Чи щось подібне. Отже, банда оточує палац, але граф відмовляється здатися. Починається облога. Частина людей лишається біля палацу, а інша частина перекриває дороги, які ведуть до Лісогощі – маєтку Войцицьких. «Логічно», – подумав тоді Конарський і зрадів власній здогадливості. Та вже наступного дня, повернувшись до своїх думок, почав сумніватися в цій версії. Для чого розбійнику влаштовувати облогу маєтку, якщо можна було підстерегти графське подружжя дорогою із Заславля в Лісогощу? Тим паче, граф Войцицький приїжджав або зовсім без охорони, або лише з кількома гайдуками. «Значить, – подумав Конарський і злякався власної думки, – або розбійник у помаранчевій масці божевільний, що малоймовірно, судячи з того, як добре він обмірковує свої операції, або ж… Або вони з графом Войцицьким вже були знайомі. Знайомі раніше, до балу, і зривання маски варто розглядати як рукавичку, кинуту противнику, як виклик і зумисну образу. Тоді хто ж він, цей розбійник? Невже й справді знатна особа? Виходить, так».

Зробивши таке відкриття, Конарський зрозумів, що він приречений. Якщо тільки висновки правильні, його нізащо не відпустять, а, потримавши тут, познущавшися вдосталь, позбудуться. Тихенько пристукнуть. Або ж перед смертю він побачить справжнє обличчя грабіжника, який зніме маску і дико зарегоче. Ні, швидше за все, обійдеться без реготу та будь-яких театральних жестів. Буденно і просто, як скидають одяг, – шапку або рукавички, – злочинець зніме маску і…

Дійшовши такого висновку, Конарський уперше по-справжньому злякався – виходу не було. Він і раніше обмірковував способи втечі, але нічого придумати не міг. Пробити міцні дубові стіни? Спробував пиляти дерево пряжкою від паска, але вона хоча й була залізною, проте не гострою. Напасти на охоронця також не можна було. До комірчини той заходив хіба що забрати відро. Але при цьому Конарський повинен був сидіти на лежанці, відро стояло біля самих дверей, а в руках охоронець тримав пістоль – це він добре бачив. На прогулянку його виводили із зав’язаними очима і зв’язаними руками, до того ж на налигачі, а на ногах були кайдани. Кинутися на охоронця, на цього похмурого вартового, можна було лише з відчаю.

Він вирішив доручити себе Божій волі й терпляче чекати закінчення ув’язнення, хоч би яким був цей кінець. Інколи йому здавалося, що його кинули напризволяще, що доля відвернулася від нього остаточно, що вранці його вартовий більше не прийде. Але той приходив, лише раз спізнився і, коли заглянув у віконце, то спитав, чомусь хриплячи дужче, ніж перед тим:

– Злякався, либонь, вельможний?

– Ні, – відповів Конарський, хоч це й було неправдою.

– Чи ж так? – засміявся охоронець самим хрипом.

На тому й закінчилось їхнє спілкування. Але в той-таки день наче блискавка вдарила поряд, розітнула пітьму довкола нього та відразу і зникла – а він же чув це запитання, до того ж і сказане одним голосом. Один-єдиний раз, але чув. Де? Він мучився у спогадах – і раптом згадав. Це було на подвір’ї князівського палацу-замку у Заславлі. Він проходив мимо возів із челяддю і почув, як один із слуг промовив схожу фразу: «Злякалися, либонь, наші вельможні». Той самий голос, те саме обличчя. Так, він бачив обличчя свого охоронця. Слабко, ледь-ледь, при світлі свічки, яку той ставив за собою, коли відчиняв двері, щоб забрати відро або подати їжу. Так, це було те саме обличчя. Але чий же це був слуга? Невідомо. І все-таки, все-таки… Він почав шукати зачіпку і десь опівночі, прокинувшись після тривожного, сторожкого сну, Конарський згадав. Для слуг і карет кожного з гостей на балу в Заславлі відводилося певне місце. Коли вони під’їхали і він, вийшовши з карети, затримався після спілкування з князем і шляхтичем Левицьким, то почув, як помічник управителя сказав кучерові: «Ваше місце – ось там».

Конарський вирішив будь-що ближче роздивитися обличчя вартового. Але як це зробити? Він нарешті придумав і вирішив ризикнути. Коли охоронець, як завжди, подавав йому миску з їжею, він, не дійшовши крок-другий до дверей із віконцем, захитався, застогнав, схопився за серце і почав поволі осідати на глиняну підлогу.