Розділ «Частина третя Обличчя під масками »

Обличчя під масками 

XI. У пащі звіра 

1

Із розповідей Ядвіги Войцицької і Станіслава Конарського Слєпньов знав, як діють люди з банди лже-Кульчинського. Тому внутрішньо був готовий, що його зупинять на підступах до маєтку і кудись поведуть. У такому разі мав намір відразу вимагати, щоб відвели його до Кульчинського. Що йому скаже і як діятиме, він теж прикидав. Але нічого подібного не сталося. Прискакавши до садиби Войцицької, він попросив слугу, який вийшов йому назустріч, доповісти про себе. І тут Василь Петрович почув від слуги, що їхня графська милість лежать хворі.

– Хвора? На що?

– Не знаю, на що, пане Слєпньовський, вчора злягла.

Слєпньов знову попросив доповісти про себе. Незабаром його провели до графині. На блідому обличчі здавалися живими лише великі очі, та й ті дивилися відчужено, пославши до того, хто зайшов, весь свій невимовний біль.

– Навіщо ви приїхали? – спитала вона майже байдуже.

– Можливо, допомогти вам, – відповів Слєпньов.

– Ви можете ще мені допомогти?

Після тривалої паузи-муки Слєпньов благально попросив розповісти, що сталося. Графиня ще трохи помовчала, дивилася кудись на стіну, а тоді він почув, що позавчора сюди наскочив Мечислав Кульчинський. Графиня замалим не втратила мови, коли побачила, як він виходить з екіпажу. Вона ж бо вірила, що з ним покінчено, що вона ось-ось знову побачить свого чоловіка. Якось вона взяла себе в руки і прийняла незваного і ненависного гостя. Але сказала, що їй зле, отож не зможе приділити належної йому уваги. Тоді Кульчинський відповів, що він також, на жаль, поспішає у своїх справах за кордон, до Варшави, відтак, хоч день народження у графині й післязавтра, він хоче сьогодні вручити їй обіцяний подарунок. І дістав кольє княгині Ольги. Коли графиня Ядвіга побачила його, світ почорнів у неї перед очима.

– Я подумала, що Кульчинський якимось чином перехитрив або навіть убив вас, пане Веславе, – сказала графиня. – А головне, що тепер усе пішло шкереберть, що я ніколи не побачу Юзефа.

Графиня знепритомніла саме тоді, коли Кульчинський наблизився до неї і спробував одягти кольє їй на шию. Коли вона прийшла до тями, то побачила себе на ліжкові, а поряд сидів чоловік, якого вона над усе ненавиділа. Щойно вона розплющила очі, її непроханий гість щиро зрадів (саме щиро, вона це бачила), став на коліна біля її ліжка і спитав, чи знає вона, хто він насправді. Графиня відповіла, що знає. Вона розуміла, тим самим вона зізнається, що зрадила його, тому що брала участь у змові, але тоді вона хотіла померти, навіть про долю Ядзі не подумала.

Але замість докорів чи гніву цей страшний чоловік простягнув їй пістоль і сказав, що вона може робити з ним, що завгодно. Якщо вона вб’є його, це буде справедливо, він цього заслужив.

– Знаєте, пане Веславе, – сказала графиня, – я вперше взяла до рук зброю. І раптом зрозуміла, як неймовірно жахливо – розпоряджатися чиєюсь долею, позбавляти життя. Навіть таку людину, як Кульчинський. Я намагалася пересилити себе і раптом так зримо побачила, як назустріч мені садом біжить Ядзя. Пробачте, але тут зі мною трапилася істерика, і я просила його або вбити мене, або повернути мені Юзефа. Тоді він устав із колін, взяв пістоля з моїх рук і сказав, що я перша людина в його житті, якій він прощає зраду. «А чоловік ваш, ваша милосте, – це він сказав уже в дверях якось так іронічно, а може, і ні, – служить у мене лакеєм. І, здається, йому це навіть подобається».

Графиня замовкла, ледь-ледь струсонула головою, мовби проганяла якесь видіння, може, те, про що розповіла щойно, тоді подивилася на Слєпньова.

– Що ж мені робити, пане Веславе?

– Він більше нічого вам не сказав? – поцікавився Слєпньов.

– Ні. Тільки передав через слугу, вже коли від’їжджав, що пришле доброго лікаря.