Розділ «Частина друга Подвійна гра »

– Ти, того, насправді чоловік, а не дідько? Пан, питаю?

– Людина я, людина, – зі сльозами на очах сказав Конарський. – Заблукав у лісі, давно ходжу, не можу вийти.

– А чий ти, паночку, будеш? – спитав хлопець.

– Конарський я, Станіслав Конарський, чиновник губернської канцелярії.

– Губернської, кажеш? Ох, ти… З самого Мінська, виходить? – ошаліло повів очима хлопець.

– Ч-чому з Мінська? – здивувався Конарський.

– Так той же, губернія тепер-ка у Мінську, – хлопець насторожився.

– Виходить, я в Мінській губернії? – не повірив Конарський.

– А ти думав де?

– У Волинській.

– А це де? – хлопець намагався чогось дійти своїм дрімучим розумом, дивлячись дедалі підозріливіше.

– Та на півдні від вас. В Малоросії. Звідти я, звідти, – заспішив пояснити Конарський, боячись, що хлопець із переляку зникне.

– Ось куди тебе занесло, – сказав хлопець, – та добре вже, йди за мною, але, дивися, коників не викидай. Я, коли що, зразу тебе сокирою, так що попереду йди. Побачимо, який ти пан.

– Спасибі вам, – уперше в житті Конарський звернувся до «хама» на «ви».

Конярського привели в село, дорогою вислухавши вигадану ним історію про те, як кілька тижнів тому він їхав у гості до знайомого поміщика, як на лісовій дорозі понесли коні, злякавшись вовків, і він випав із карети, як пішов не в той бік та проблукав у лісі цілих два тижні, харчуючись ягодами калини й горобини. Добре, що він не втрапив на Пінські болота, а то обов’язково пропав би. Його привели до старости села. Той дозволив переночувати, а дружина старости навіть випрала панові одяг. Уперше за останній час Конарський покуштував гарячого борщу, і від несподіванки у нього розпочалися шлункові спазми. Він ледве стримався, щоб знову не заплакати. Уперше за ці місяці заснув у теплі, на більш-менш пристойній постелі.

Наступного дня його, який набув трохи людського вигляду, поголеного, відвезли підводою у волость, а звідти після короткого допиту місцевий поміщик Троцієвич, котрий знав кількох волинських шляхтичів, яких назвав Конарський, виділив йому екіпаж. Через тиждень Конарський добрався до Житомира.

Але тут колишнього в’язня розбійника в помаранчевій масці чекала звістка, яка цілком спантеличила його. Хтось доніс у губернську канцелярію, – і про це, звісно, дізнався сам губернатор, – що мовбито він, Конарський, утік за кордон. Даремно він розповідав свою історію. Врешті-решт йому відповіли – у зв’язку з тим, що підозра не може бути доведеною, обвинувачення з нього знімають, але службу доведеться залишити.

З гірким відчуттям образи, хворим шлунком і нажитою хворобою суглобів Конарський поїхав до свого маєтку. Він застав його потерпілим від пожежі. Ця пожежа, як він дізнався, спалахнула 25 листопада, якраз у день його звільнення. На порозі свого – зі слідами сажі і пилюки – спаленого палацу він застав напівсліпу від горя матір і заплакану сестру. Дивлячись на них, він присягнувся помститися своєму заклятому ворогові.

Сяк-так упорядкувавши господарство, Конарський узявся за нове, тепер уже цілком приватне розслідування. Він вирішив об’єднати зусилля всіх тих, хто свого часу постраждав від чоловіка в помаранчевій масці. Пригадавши всі відомі йому пограбування, Конарський навіть склав список постраждалих шляхтичів. Правда, декого вже не було в живих, але були й такі, які, він знав, палали спрагою помсти.

Отже, наприкінці лютого 1802 року Станіслав Конарський розпочав свою другу небезпечну мандрівку. Він уже знав про викрадення, або, правильніше, насильницьке полонення графа Войцицького і вирішив за всяку ціну навідатись до графині. На початку березня він приїхав до Лісогощі. Але тут на нього чекало розчарування – Ядвіга Войцицька була в Петербурзі. І все-таки Конарський не облишив наміру завершити розпочату справу. Березневим ранком, коли весна лише збиралася завітати в ці краї, Конарський вирушив далі. Другим на його шляху був маєток шляхтича Здіслава Войчини із Здовбиці. Тут він і довідався про існування таємного товариства зі стислою, але гучною назвою «Земста». Наприкінці березня він прийняв присягу як його повноправний член. А в травні на зібранні членів товариства у шляхтича Миколая Реймонта з-під Сарн він уперше зустрівся зі шляхтичем Веславом Слєпньовським, тобто Василем Слєпньовим.