Розділ «Частина друга Подвійна гра »

– Гей, ти, пане, не дурій, а то й пристрелю, – сказав охоронець за дверима. – Чи ти забув?

Але Конарський уже лежав боком. Невже його вартівник-мучитель не зайде, не поцікавиться, що з ним сталося?

– Ну й дідько з тобою, здихай, – сказав охоронець і відійшов від дверей.

Конарський застогнав і хотів уже вставати, та щось йому підказало – треба трохи почекати. Він прислухався до внутрішнього голосу і не помилився. По якомусь часі охоронець знову гукнув його. Конарський кволим голосом попросив пити. Охоронець приніс кварту і поставив на віконце. Та, мабуть, щось у ньому все-таки здригнулося. Він відчинив двері, зайшов із квартою і свічкою, дотримуючись обережности, поставив кварту на підлогу. Свічка освітила його обличчя. І Конарський побачив – так, це був той самий слуга, він його пам’ятав.

«Тепер би мені знову побувати в маєтку князя», – подумав Конарський і почав жадібно пити воду. Очевидно, знайдеться людина, яка запам’ятала ці позначені тоді місця. Його власний кучер міг знати, де чиї слуги розташовувалися, а вже помічник управителя маєтку, напевне, не забув. А міг зберегтися й папірець.

«Тільки б вижити», – подумав Конарський і почав, як ніколи пристрасно, молитися Богу. Він тепер вірив, що Бог його неодмінно почує – навіть із цієї темної комірчини посеред невідомо якого лісу.

4

Той день прийшов несподівано. Як звичайно, йому подали у віконце миску, де він намацав шматок хліба, солонину, квашену капусту. Змусив себе з’їсти. Останнім часом від сухої їжі, до того ж майже завжди пересоленої, у нього почав боліти шлунок, часто нудило. Нили суглоби на ногах. Стискаючи зуби, він терпів. Розумів, що, прирікаючи себе на голод, лише шкодив би собі. Жував солоне старе м’ясо і думав, скільки ж іще лишилося терпіти. Здається, лишився рівно місяць до католицького Різдва…

Коли віддав миску, чекаючи на кварту води, замість неї йому звеліли просунути у віконце руки. Конарський здивувався такому благородству – адже прогулянка була лише позавчора. А він же мав гуляти раз на тиждень.

Далі була звична процедура зав’язування очей. Але при виході з хати охоронець звелів ширше роззявити рота і, коли Конарський виконав наказ, засунув до рота шматину, яка чомусь пахла димом. «Невже?» – радісно і водночас тривожно подумав Конарський.

Так, його ув’язнення закінчилося. Його знову, як два місяці тому, заштовхали в карету, звеліли лягти на дно. Але тепер він був у кареті сам. Їхали доволі довго баюристою і, судячи з хлюпання під колесами, болотяною дорогою. Нарешті карета зупинилася, голос охоронця звелів вставати. Коли Конарський став на землю, з ніг йому зняли кайдани, розв’язали руки.

– Бувайте, пане Конарський, – сказав його кат-охоронець, і він почув, як карета від’їжджає.

Не вірячи, що він вільний, чекаючи пострілу в спину або в обличчя, Конарський спершу розтер затерплі руки, а тоді, осмілівши, витягнув із рота шматину. Уже затихали звуки від їзди карети. Так, вона від’їжджала все далі й далі. Конарський одним поривом зняв з очей ненависну пов’язку, кинув на землю. Він стояв посеред вузької лісової дороги – самотній і… невже вільний?

Так, його звільнили так само несподівано, як полонили. Навіть нагодували наостанок, хоча після солоної їжі його вже доймала спрага. Машинально пройшовши з десяток сажнів, Конарський зупинився. Після тривалого перебування в темряві різало очі. На щастя, день випав похмурий, хоча й дуже сирий. Стояла пізня осінь, дув пронизливий листопадовий вітер. Очі поволі звикали до світла. Конарський оглянув себе і жахнувся свого майже дикого, загумінкового вигляду. Він увесь заріс, тіло вкрилося лепом і смерділо. У зім’ятому брудному пальті і таких само брудних, колись білих рейтузах, він нагадував блукальця, який невідомо де вкрав старий панський одяг. Конарський зрозумів, що його просто хотіли принизити і зломити, та він вижив і мусить жити далі. Боротися. Подолавши відразу, зачерпнув жменю болотної води, трохи втамував спрагу. І рушив назустріч невідомому.

Йому випало ще майже два дні шляху. Він ішов і йшов, а туман, зовсім не схожий на осінні тумани, боляче накочувався йому на очі…

5

Конарському, можна сказати, пощастило – він зустрів лісорубів, які поверталися з розчистки лісу. Спочатку вони, напевне, прийняли його за лісовика або якусь іншу нечисту силу, бо злякано щось заговорили, наштовхнувшись на його фігуру, схожу на лісового привида.

– Люди, не бійтеся, я не чорт, я пан, – закричав, як йому здавалося, Конарський, але насправді з його горла виривалися лише слабкі хрипкі звуки. – Я людина, я заблукав…

Коли селяни стали поспішно віддалятися, він притулився до вільхи і гірко, нестримно заплакав. Навряд чи у нього вистачить сили іще на одну ніч, а якщо ввечері й добереться до села, ніхто не пустить його переночувати.

Але один із лісорубів, молодий, міцний хлопець, все-таки повернувся і, стискаючи в руці сокиру, готовий дати відсіч «нечистій силі», спитав із явною осторогою: