Розділ «Частина друга Подвійна гра »

VIII. Капкан. Кольє княгині Ольги 

1

Василь Слєпньов прибув до садиби Миколая Реймонта якраз напередодні весняного Миколая Чудотворця, який дав ім’я і господареві маєтку. Місцева шляхта не лише дотримувалася католицької віри (за незначним винятком, до якого члени товариства «Земста» не належали), але й за старою звичкою користувалися григоріанським календарем, запровадженим у Речі Посполитій, вважаючи юліанський, що його впровадив у Росії Петро І, анахронізмом. До речі, відомо, що питання, чи не перейти й Росії на календар, прийнятий у Європі, розглядалося в дев’ятнадцятому столітті на найвищому рівні кілька разів. І першого разу саме на початку царювання Олександра І під впливом одного з його найближчих друзів – князя Адама Чорторийського. Багато в чому вже підготовлена у вигляді проекту реформа не відбулася через охолодження їхніх стосунків і відставку Чорторийського з поста міністра закордонних справ. Але навесні 1802 року князь Адам Чорторийський був ще на вершині владної піраміди і чутки, що й Росія перейде на григоріанський календар, гуляли новими російськими губерніями. Саме це й обговорювали господар та його гість, – член товариства «Земста» Діаріуш Загруба, – коли приїхав Слєпньов, для його нових товаришів – Веслав Слєпньовський. Природно, що вловивши їхній настрій, він підтримав авторитет григоріанського календаря.

До вечора зібралися всі учасники товариства, окрім барона фон Клонфельна. Слєпньов знав барона. Той приїхав до Польщі із прирейнського князівства і за своєю натурою належав до тих людей, яких можна назвати добродушними авантюристами. Походив він зі збіднілого німецько-рицарського роду і свого часу вирішив спробувати щастя на службі у польського короля. Його прийняли, позаяк він знався на артилерійській справі, до того ж мав за плечима участь у двох міжусобних і одній великій європейській війні – Семилітній, коли він ще тільки-тільки, як любив казати, відростив бороду… Мав барон на своєму рахунку і мандрівку за океан, де брав участь у війні американських колоній за незалежність разом із групою волелюбних поляків під керівництвом того ж Костюшка. Але після повернення під прапори Костюшка не став. І не лише тому, що отримав за океаном бойове поранення у ребро та ще повернувся без правого ока. На початку дев’яностих, перед другим поділом Польщі, барон Готфрид фон Клонфельн побував, як він стверджував, у пазурах грабіжника в помаранчевій масці. Про це в середовищі волинської шляхти ходили різні чутки, часом доволі фантастичні. Дві версії перебування барона в незвичайному полоні довелося під час своїх мандрівок почути і Василеві Слєпньову.

За однією з цих версій, барон мав при собі якийсь небувалої краси смарагд, який дістався його роду ледь не в епоху легендарних Нібелунгів. Мовбито один із германських воїнів забрав його у римського полководця Веттерна, взявши того в полон під час наскоку на Галлію. Так і передавався цей смарагд із покоління в покоління, і продавати його суворо заборонялося, бо існував переказ, що той, хто його продасть, буде останнім із славного роду баронів фон Клонфельнів. Тому, навіть доволі збіднівши, Клонфельн не наважувався розлучитися з легендарним смарагдом. І ось саме про цей смарагд почув і «помаранчевий розбійник», а почувши, з’явився темної осінньої ночі (інші казали – зимової) і зажадав, щоб барон віддав свій скарб. Позаяк фон Клонфельн відмовився, його катували і тоді ж ніби вибили око. Але він нізащо, навіть під страхом смерті і спалення садиби, яку купив після подорожі до Америки, не бажав показати, де ж схований такий дорогий для нього камінь. Тоді барона зв’язали, зав’язали очі і повезли у лігвище звіра, де і протримали цілих півроку в сирому підземеллі на воді і хлібі. І начебто не витримавши, та ще під загрозою, що йому виколють або, ще гірше, випалять друге око, бранець нарешті сказав, де сховав смарагд, взявши слово, що його неодмінно залишать живим. Розбійник у помаранчевій масці слова дотримав, але після того, як його привезли назад, барон замкнувся у своєму невеличкому маєтку в сорока верстах на південь від Луцька. Тому й не пішов до Костюшка, бо почав боятися смерти, панічно боятися, нібито й на коня не сідав і нікуди, навіть до найближчих сусідів, не виїжджав.

Проте існувала й інша версія. Згідно з нею, справа була не в смарагді. Барон захотів викликати на прю самого чоловіка у масці і на якомусь банкеті сказав, що він запрошує «помаранчевого негідника», якщо той не боягуз, на поєдинок у темній кімнаті, де дуелянти стріляли із зав’язаними очима, орієнтуючись лише на звук. І пообіцяв, якщо тільки його суперник лишиться живий, віддати йому не лише смарагд, а й дещо істотніше, що він привіз з Америки.

Незабаром після тієї похвальби і з’явився чоловік у яскравій масці, також чи то осінньої, чи то зимової ночі. І начебто стрілялися вони в темній кімнаті, як захотів барон. І фон Клонфельн тричі вистрілив і не влучив. Чи й справді володів його страшний гість надприродною силою, чи то зрадило барона його вміння і здригнулася рука, але залишився його гість-суперник живим. Барон також слова дотримав, віддав смарагд, яким дорожив, а на додачу і той таємничий, іще цінніший предмет – маску, яку привіз із-за океану. Це була барвиста індіянська маска. За словами барона, вона належала вождеві індіянського племені і мала чудодійну силу: робила того, хто її одягне, невразливим для кулі і шаблі. Чоловік у помаранчевій масці дарунок прийняв, та, видно, про щось здогадався і звелів одягти її спочатку самому барону. Тут барона Готфрида вперше і зрадила мужність, він зізнався, що маска просякнута отрутою, під впливом якої той, хто одягне її, спочатку згасає на очах, а потім божеволіє.

– Спасибі, що ти мені подарував чудовий спосіб позбуватися ворогів, – нібито засміявся розбійник. – На знак подяки запрошую тебе в гості.

І барона відвезли в таємничий замок у горах, де протримали замалим не рік. Його годували, запрошували до столу на всіляких застіллях, а ночами водили у підземелля, де на його очах нещасним в’язням розбійницького замку натягали його маску, і вони поступово в’яли та божеволіли. Після цих мук його привезли додому, але барон так по-справжньому і не прийшов до тями. Всього лякався, бачив страшні сни і цурався людей. Та все-таки на пропозицію Войчини відповів згодою і ввійшов до товариства «Земста».

Цю другу версію Слєпньов почув за передсвятковою вечерею. Зацікавила вона його головно не тому, що нібито виходила з вуст самого барона, а тому, що вказувала на можливе місце переховування грабіжників, десь у замку в Карпатських горах.

2

Барона він побачив наступного дня, вже після служби в місцевому костелі, де Слєпньов був разом з усіма і вдавав ревного католика, просячи Господа простити йому цей гріх. Він боявся, що, відкривши свою справжню віру, він відштовхне від себе нових товаришів, а можливо, і соратників із реалізації нового плану, який почав визрівати у нього в голові. Того ж дня він повинен був присягнути, скріпити клятву спільною кров’ю і стати повноправним месником. А згідно зі статутом таємного товариства, це можливо було лише в присутності всіх членів товариства, тому й чекали приїзду барона.

Готфрид фон Клонфельн з’явився на порозі зали стрімко і досить шумливо. Це був трохи вищий середнього росту, худорлявий жвавий дідок, а не похмурий відлюдько, як можна було чекати. Він жвавенько привітався, сказав кожному кілька жартівливих слів.

– Це новий кандидат у члени нашого товариства, – представив господар Слєпньова.

– Веслав Слєпньовський, – кивнув той.

– Як ви сказали? – перепитав барон.

– Веслав Слєпньовський.

Фон Клонфельн раптом зблід, відступив крок назад і подивився на Слєпньова поглядом єдиного ока, яке, здавалося, здатне пробурити його наскрізь. Це око поволі наповнювалося люттю, було враження, що воно ось-ось запалахкотить полум’ям.

– Звідки ви, пане?! – вигукнув він. – Сподіваюся, ви високородний? З яких місць? Відповідайте!

Слєпньов відповів. Обличчя барона ще більше насупилося, його спотворила гримаса болю і люті водночас.