Розділ «Частина друга Подвійна гра »

– Це він, – закричав барон, ткнув у Слєпньова вказівним пальцем. – Тримайте його негайно! Всі до зброї! Зараз сюди ввірвуться його бандити!

– Але хто це, пане Готфрид? – спитав Реймонт. – Кого ви маєте на увазі?

– Це той, кого ми шукаємо, – сказав барон і сам кинувся до Слєпньова.

Двоє з присутніх вже схопили Слєпньова, який і не думав опиратися, за руки.

– Ви хочете сказати, ваша милосте, що це?.. – Здіслав Войчина зблід.

– Саме так – чоловік у помаранчевій масці, – сказав барон. – Я впізнав його голос.

Слєпньову захотілось би розреготатися, якби його становище не було таким критичним – люди в залі, котрі називали себе месниками, як видно, повірили барону і насправді горіли ненавистю до вже нібито псевдо-Слєпньовського. Але перед тим, як пред’явити рятівні документи, Слєпньов спробував прояснити ситуацію.

– Послухайте, пане бароне, – сказав він якомога спокійніше. – Адже голос людини в помаранчевій масці чули не тільки ви.

– Я чув його справжній голос, – відповів барон. – Не знаю як, але під час пограбувань вам вдається спотворювати голос… Але я чув справжній.

«Ось воно, те, чого мені так довго бракувало», – встиг подумати Слєпньов до того, як скулився від справжніх штурханів.

– Панове, – почав він. – Я так само міг би звинуватити барона…

– Але ви не були у нього в полоні, а барон був, – сказав шляхтич Вінцент Порада.

Слєпньов вагався, зізнаватися чи ні, хто він насправді. Йому здалося, що підлий злочинець і в цьому товаристві вже має свого агента. Він подумав, – а чи не є таким агентом сам барон фон Клонфельн? Адже якщо якимось чином чоловік у помаранчевій масці зумів завербувати Антона Клубишка, то чому б йому не зробити своїм таємним слугою барона, тим більше, що його так страшно катували у підземеллі?

«Добре, що ми хоч не почали пити», – подумав Слєпньов.

На його щастя, господар маєтку, пан Миколай Реймонт, виявився людиною, яка вміла мислити тверезо і не втратила глузду в цій ситуації. Він попросив барона заспокоїтися і заявив, що у своєму домі самосуду не дозволить. Тим паче, що, коли пан Слєпньовський не розбійник у помаранчевій масці, то вони його як шляхтича страшно несправедливо ображають своїми підозрами. Окрім того, сьогодні день його янгола, отож не варто зчиняти бучу, допитати пана Веслава, чи хто там він, можна і завтра.

– Завтра? Ви кажете – завтра?! – вигукнув барон. – До завтра його банда знищить нас…

– У мене лише один слуга, ваша милосте, – сказав Слєпньов уже майже спокійно. – А якщо ви готові мене слухати, то я також готовий відповісти на будь-які ваші запитання. Але попередньо дозвольте запитати вас…

– Ні! – крикнув було Загруба, але пан Реймонт суворо подивився на нього.

– Нехай говорить. Що вас цікавить, пане Слєпньовський?

– А те, що коли я – людина в помаранчевій масці, то навіщо мені приїжджати сюди? – сказав Слєпньов і сам здивувався своєму спокоєві. – Що я такого ще можу тут грабонути? Та й, судячи з описів зовнішности, відомих усім, я мав би бути трохи вищим. Що ж я, по-вашому, ходулі із собою беру, коли їду грабувати? А може, пан Войчина згадає, як років десять тому ми разом гуляли у Бердичеві, коли прийшла звістка про напад «помаранчевого розбійника» на маєток графа Вольги? Що ж я, по-вашому, роздвоююся?