Розділ «Частина друга Подвійна гра »

– Та хто ж його пам’ятає, – сказав той. – Напевне, ще в позаминулому році, коли бляху перефарбовували. Точно, тоді.

– А недавно?

– Та навіщо, пане?

– Справді, навіщо? – згодився Конарський.

Він подумав: якщо на даху давно нікого не було, то ось тут мав би лежати шар пилюки. Мав би, а не лежав… Втім, за хвилину Конарський знайшов залишки цієї самої пилюки на самісінькому краєчку бляхи. А ще помітив нестерту частину відбитку взуття.

– Хто має доступ до ключів від горища? – спитав він ключника.

– Я та пан управитель.

– А ще?

– Більше ніхто…

– Гаразд, ходімо.

Внизу Конарський розповів про все, що побачив, і про підозру, яка в нього зародилася, князю Любославському. Той негайно допитав ключника. Ключник – поважний чоловік, майже дідусь – клявся і божився, що нікому ключів не давав. Якщо треба було, відмикав сам, він завжди під рукою, його милість знає. Правда, зо два рази ключі від даху довіряв синові, та хіба ж син…

– Де син? – спитав Конарський.

Ключник не відповів, заплакав. Конарський здивовано глянув на нього.

– Біда, ваша милість, – сказав присутній при розмові управитель палацу. – Син його втопився недавно.

– Як утопився?

– Та ось пішов на річку, певне, скупатися хотів, та й утопився.

– Втопився… – машинально повторив Конарський.

– Там корчі, коріння, може, ногою зачепився, – озвався ключник. – А може, судома звела, таке буває.

– Судома? – задумливо спитав Конарський. – А слідів якихось на тілі не було?

– Яких іще слідів? – не зрозумів управитель.