Розділ «Частина друга Подвійна гра »

– Річ у тім, пане чиновнику з особливих доручень, – сказав чоловік в темно-синьому однострої, – що далі їхати не можна. У Лісогощі епідемія холери. А ми, значить, карантинна служба. Доведеться вам повертати голоблі назад.

– Граф також хворий? – спитав Конарський.

– Ні, графа Бог милував, – була відповідь. – Тому, якщо не боїтеся, може, вам і дозволять побачитися з графом.

– Хто ж повинен дати дозвіл? – поцікавився Конарський.

– Начальник карантинного поста, ваше благородіє, ось там він, неподалік, на околиці лісу… Якщо зволите, можу й провести.

Трохи порозмірковувавши, Конарський вирішив, що варто ризикнути і відвідати графа. Невідомо, скільки триватиме карантин, інколи такі епідемії затягуються на рік-два. До того ж ніхто не гарантує, що граф Юзеф вціліє: хвороба не милує ні знатних, ні вбогих. Цілком можливо, що в словах розбійника, які той сказав графу, він знайде якийсь ключ для подальшого розслідування. Адже в те, що чоловік у помаранчевій масці похвалив Войцицького за сміливість, він не вірив. З другого боку, поки існує карантин, навряд чи розбійник сюди поткнеться. «Що ж, якщо не відвідаю графа, то хоча б з’ясую масштаби епідемії», – подумав Конарський.

Ідучи лісовою дорогою за карантинним вартовим, він подумав: дивно, ніхто в Луцьку не попередив його про холерну епідемію. Та й у Житомирі про неї повинні були знати, не міг не знати про неї і віце-губернатор, з яким він бесідував тиждень тому. Якесь недобре передчуття, що тут щось не так, змусило Конарського зупинитися. Та після секундного вагання він зрушив із місця і наздогнав свого провідника.

– Слухай, братику, – сказав він. – А давно у вас встановили карантин?

Солдат зупинився, озирнувся. Щось тривожне встиг уловити Конарський у його погляді.

– Не можу знати, ваше благородіє, – сказав він. – Я на цей пост поставлений недавно, всього доба, як стоїмо тут. Певне, начальство знає. Та нам уже недалеко…

Іти, як виявилося, і справді було недалеко. На стежині, на яку вони звернули, провідник стишив ходу, нагнувся, став нібито щось поправляти в чоботі. Конарський ледь не наштовхнувся на нього. І раптом карантинник круто розвернувся і з усього маху вдарив чоботом у коліно свого супутника. Ще раз Конарського вдарили у живіт. А тоді вже в потилицю, чимось тупим і важким.

Отямився він зв’язаний, із кляпом у роті. Його перекинули через круп коня і кудись повезли. Ця дорога-мука тривала кілька годин, бо через пов’язку на очах він відчував, що вже поночіло. Потім стало і зовсім темно. Нарешті його мучитель-візник зупинився, зліз із коня і зняв полоненого.

– Ти дивись, трохи збадьорився пан, – сказав він. – Міцний, одначе, паночок. Іди за мною.

Йому розв’язали ноги, руки так само були зв’язані, зав’язані й очі. Не вийняли і смердючу шматку з рота.

Його повели на налигачі, як барана. Ніколи ще Конарський не був таким приниженим.

– Ось що, пане-марципане, – сказав його провідник. – Ой, вибачте, пане чиновнику з особливих доручень. Зараз я вам розв’яжу руки, і ви, звиняйте, сходите до вітру. Потім повечеряєте. Не раджу навіть пробувати зірвати пов’язку або викинути інший фокус. Уб’ємо на місці. Коли вийму з рота шматину, мовчіть! Хоча б одне сказане вами слово – відріжу язика. Жартувати я не люблю. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? Якщо так, кивніть головою. Ви ж розумний пан?

Конарський кивнув. А що йому ще лишалося? Він уже збагнув, що, швидше за все, втрапив до того, на кого полював. Якщо його не вбили одразу, значить, він навіщось потрібен. Можливо, його ще кудись повезуть…

Тут він не помилився. Після вечері із зав’язаними очима – шматок яловичини з чорним хлібом, солоні огірки та квашена капуста, запиті квасом – його знову зв’язали, заткнули рота смердючою шматиною, здавалося, ще смердючішою, ніж раніше, заткнули чимось вуха і засунули в карету. Перед тим попередили: якщо хоч пискне – уб’ють, жаліти вони не вміють.

Ця жахлива, схожа на безглузду муку, вигадану для чогось зумисне, поїздка тривала два дні, наскільки він міг судити за тим світлом, яке проникало на дно карети і яке Конарський відчував через пов’язку на очах. «Куди мене везуть?» – не раз питав себе Конарський. Може, у лігвище звіра? А може…

Одного разу хтось зупинив карету, щось запитав… Із відповіді свого мовчазного безжалісного супутника Конарський розрізнив два слова: «Шляхтич Єзерський». Чи це було справжнє прізвище, чи вигадане, він не знав. Але про всяк випадок, звичайно, запам’ятав.