Розділ «Частина друга Подвійна гра »

Подвійна гра 

VI. Коханець пані Гелени 

1

Прокопові з його непокірним характером довелося нелегко в панських покоях, надто ж тоді, коли на зміну старому панові прийшов його син – примхливий і дурнуватий панок. Водночас Прокіп був кмітливим, навчився добре правити кіньми і зумів подружитися з начальником поміщицької охорони Вітиком. Той навчив підлітка стріляти з пістоля і не раз казав, що з нього вийде добрий гайдук. Можливо, з часом Прокіп справді став би гайдуком, а потім і їхнім начальником, але, коли йому виповнилося сімнадцять, сталася подія, яка круто змінила його долю.

У гості до молодого Кшиштофа Моджиєвського приїхала його далека родичка – пані Гелена Зайончковська. Це була вродлива шляхтянка, яка рік тому овдовіла. Про смерть її чоловіка ходили різні чутки, казали навіть, що він повісився за наказом своєї свавільної пані, яку безтямно кохав. Та хоч би там що, пані Гелена недовго й побивалася і так само, як і при живому чоловікові, жила доволі незалежно. У неї частенько гостювали шляхтичі зі всієї округи.

Під час тижневого перебування у далекого родича вона й накинула оком на молодого, на диво вродливого слугу-козачка. Треба сказати, що до того часу Прокіп виріс у стрункого, міцного, широкого в плечах парубка, котрому на вигляд можна було дати і не сімнадцять, а цілих двадцять років. Не одна дівчина з числа прислуги та тих, що мешкали в селі, сором’язливо опускала очі, зустрічаючись зі швидким поглядом його світло-сірих, ледь голубуватих очей, і крадькома задивлялася на красивий розліт його чорних брів, налиті руки та плечі. Звернула увагу на хлопця і шляхетна гостя. І вже наступного дня козачка віддали їй як прислугу. Вона дивилася на нього так, як не дивилася і на самого пана Кшиштофа. Перше, що пані доручила Прокопові, – стягнути з її струнких ніг високі червоні чобітки. Прокіп старався, покірно схиливши голову, та так, напевне, лагідно і вміло, що удостоївся доторку шляхетних пальчиків до юначої щоки, яка враз почервоніла. Лежачи в ліжку, пані Гелена несподівано покликала козачка і звеліла принести їй води. Коли він зайшов з квартою в руках, вона ніби ненароком відкинула ковдру, і високі красиві груди майнули перед очима слуги, який швидко відвів свій погляд. Задоволена пані Гелена стиха засміялася.

Вже на третій день пані Гелена попросила господаря маєтку продати їй такого кмітливого козачка.

– Але ж і мені він потрібен, – трохи примхливо, з ноткою ревнощів сказав Кшиштоф Моджиєвський.

– Ах, пане Кшисю, я можу вам добре заплатити, – завуркотіла пані Гелена.

– Такий козачок коштуватиме чимало, проше пані, – сказав пан Кшиштоф, – з нього може вийти гарний гайдук.

Пані Гелена знову тихенько засміялася. У відповідь на своє бурчання він міг лицезріти звабливі груди вельможної красуні, яка немов ненароком схилилася над ним.

– Заради пана я готова заплатити і найвищу ціну, – сказала вона так само тихо і сором’язливо опустила очі.

Найвищу ціну вона справно сплатила найближчої ночі в покоях, відведених уродзоній гості. А ще за два дні в її почті від’їжджав і новий слуга, куплений за доволі символічну ціну вже в злотих. Прокіп не встиг навіть попрощатися з бабусею, лише озирнувся на рідне село, коли карета, у яку він сів за велінням пані Гелени, виїжджала з Хомутівки.

Особистим слугою Гелени Зайончковської Прокопові Марушку доля судила пробути три роки і вісім місяців. Цей час не минув для нього марно.

Треба сказати, що ще в старого пана кмітливий підліток опанував польську мову, навчився грамоті (природно – польській), що не лишилося непоміченим. Правда, якщо старий пан Моджиєвський вважав, що мати освічену челядь престижно, його син мав протилежний погляд. А втім, ішла друга половина освіченого вісімнадцятого століття. У шляхетських маєтках стало модно мати, як сказали б тепер, іноземних спеціалістів. Був такий і в пана Моджиєвського – старий буркітливий агроном із німецької Саксонії. Старий німець, який заробляв гроші на посаг для молодших дочок (усіх їх було аж п’ять) у далеких напівварварських краях, дуже сумував за своєю «лібе грюнланд» (любою зеленою країною), за своєю мовою і якось, спілкуючись із панським козачком, розповідаючи про неї ламаною польською, мимохіть перейшов на німецьку. Козачок зацікавився, почав питати, як буде по-їхньому те і те. Ці своєрідні уроки тривали й надалі. У Прокопа Марушка виявилися неабиякі здібності до іноземних мов. Він так легко запам’ятовував чужі слова, ніби з ними народився. За якихось півроку він уже доволі легко говорив по-німецькому, чому німець, як та дитина, безпосередньо радів.

Чи варто казати, що, крім сільських дівчат, з Прокопом дуже тепло попрощався і агроном-німець. Прокіп не забув про нього і, коли набув у ясної пані Зайончковської необхідної ваги, рекомендував їй досвідченого агронома. І та його таки переманила до себе, поклавши майже вдвічі більшу платню, ніж у пана Моджиєвського. У самої ж пані Зайончковської жив учитель танців, родом із Франції. У нього Прокіп став брати уроки французької мови. Якось він разом із господинею маєтку гостював в одного з її сусідів і побачив там чоловіка, угорця, який тренував породистих коней. Прокіп, який уже був фактично управителем маєтку, переконав пані Гелену, яка прислухалася до порад свого, як тепер би сказали, бой-френда, переманити також угорця до себе. З часом вивчення чужих мов дедалі дужче приваблювало Прокопа, як своєрідний наркотик. Трохи згодом, побувавши разом із формальним управителем у Кам’янці, він познайомився там із вуличним художником, який розмовляв незнайомою мовою, трохи схожою на французьку. Виявилося, що це мова італійська. Прокіп доволі сміливо запросив художника з далекого графства Модена у маєток пані Зайончковської. І поки той писав портрет господині й тутешні пейзажі, хлопець вивчав ще одну мову. Він не знав, чи знадобиться це йому, але таке заняття його захоплювало, стало своєрідним університетом. Захоплення юного коханця забавляло пані Гелену і, бувало, в найбільш непідходящий момент, навіть під час любовних ігор, найінтимніших хвилин кохання вона питала у Прокопа, як буде те чи те слово по-німецькому, по-французькому, по-італійському чи по-угорському, і дуже втішалася, коли він був заскочений зненацька.

Пані Гелену дуже порадувало, що такий вродливий юнак виявився ще й незайманим. Але в ліжку був дуже добрим учнем, сильним і ніжним, слухняним і водночас схильним до багатої уяви в коханні. І сталося так, що, спокусивши юного козачка заради лише примхи, з часом пані Гелена по-справжньому закохалася у Прокопа. Не раз вона зітхала, міркуючи, чому доля і Пан Бог не довірили такому вродливому і розумному юнакові бути шляхтичем, а всього лиш кріпаком, підлим, безрідним холопом, хоч і лестило те, що саме вона – володарка, повелителька такого незвичайного раба.

Не один раз пані Гелену відвідувала і друга думка, – а чи не зробити Прокопа своїм законним чоловіком? Таке явище, як шлюби ясновельможних панів із дівчатами-кріпачками, якщо останні виростали вродливими, було не таким уже й рідкісним у тодішній Речі Посполитій. Рідше, але все-таки траплялося, що пані-вдовиця брала собі в чоловіки кмітливого та вродливого слугу, який їй сподобався. Свого часу, у середині вісімнадцятого століття, набув розголосу шлюб графині Аделіни Сивицької зі своїм колишнім кріпаком. «Чи не вчинити так і собі? – розмірковувала на самоті пані Гелена. – Можна поміняти мужицьке ім’я коханого на благозвучніше, скажімо, Генрик або Юзеф, дати до того ж своє родове прізвище». Але був у цьому жесті й інший бік, і, треба сказати, саме він стримував Гелену Зайончковську від рішучого вчинку. Якщо Прокіп ставав законним, обвінчаним в католицькому храмі (вона вже б змусила його поміняти віру) чоловіком пані Гелени, то він (уже Генрик, чи Юзеф, чи хто там) автоматично ставав шляхтичем, дворянином, законним господарем усіх чотирьох сіл, та ще й великого будинку у місті Проскурові, винокурні і трьох млинів, які давали доволі пристойний прибуток. Ні, вона, хазяйка всього цього багатства, не боялася, що її молодий чоловік (якби одруження відбулося) пустить все це за вітром. Вона добре бачила у своєму коханцеві хазяйську жилку і кмітливість, які він виявив у ролі фактичного управителя маєтку. До того ж він умить підхоплював нові ідеї і швидко впроваджував їх у господарство. А як би згодилося його знання мов…

Пані Гелена боялася іншого. У своєму слузі і таємному коханцеві вона бачила не тільки видатний, далеко не селянський розум, а й приховану силу, навіть владу над нею, не кажучи вже про інших. Доки він був її слугою, більше того, її власністю, якою вона розпоряджалася, ця сила скорялася їй. А якщо він стане її чоловіком, а отже, і господарем?.. Це не колишній тарапатий бевзь, покірний чоловік, який боявся поруху її брів і падав на коліна за першим помахом її ніжного пальчика. О, вона вдосталь нарозпоряджалася його покірністю, аж до витончених знущань. А цей юнак міг стати повелителем, і це лякало пані Гелену. Лякало і приваблювало. Ще дужче страхала різниця у віці – Прокіп був молодшим за неї майже на цілих двадцять років. О, ці роки! Вона починала відчувати, що вже старіє, поки що непомітно, але… Під очима з’явилися – не треба приховувати – перші зморшки, на шиї – складки, а корсет доводилося стягувати дедалі тугіше, щоб приховати небажану округлість живота. Не допомагали мазі, ванни і примочки. Не допомагала й особлива французька дієта, про яку вона прочитала у виписаному з Парижа модному журналі. Ранками, сидячи біля дзеркала, пані Гелена вже не так відверто захоплено, як раніше, розглядала свою струнку, ще недавно дівочу фігуру. «А що буде через десять років? – запитувала сама себе. – Через двадцять?!»