Розділ «Частина друга Подвійна гра »

Він обережно оглянув корчму, у якій було четверо людей, судячи з усього, звичайні міщани та якийсь багатенький селянин. Ні, ці також не стежать. Та й звідки знати, що він зайде сюди?

Йому не хотілося пити, але й не хотілося вставати. Раптом він зрозумів – найдужче йому не хочеться повертатися до Петербурга. Смертельно не хочеться. Нічого доброго це повернення йому не обіцяє. Рибалка, його грізного начальника, а заразом і захисника, нема в живих. За провал операції по голові не погладять, а, швидше за все, на нього і звалять невдачу. У ліпшому разі на нього очікує відставка і мізерна пенсія. Ні кола, ні двора, один-єдиний кріпак… Вештатиметься він собакою, бездомним псом ось такими корчмами, тільки й того, що столичними. Знову ж таки – у ліпшому разі, якщо пощастить одружитися з якоюсь кухаркою або прачкою. Ну, може, знайде стареньку, але багатеньку вдову. Хоча навряд, нема у нього нічого такого, на що жінки ласі.

Ну, якщо пощастить. Якщо пощастить… Пощастить? Хіба може бути гірше? Раптом Слєпньов зрозумів – може. Він давно підозрював і боявся зізнатися собі – щось не так у цій історії. Начебто тільки він зі своїм ворогом грав у таємну гру, полював на нього, а хтось невидимий полював на мисливця, яким був сам Василь Петрович. Але чи тільки Кульчинський? А якщо Рибалка вбили за те, що він знав щось таке, чого знати йому не належало? А якщо у цій історії є ще одне подвійне дно, про яке він і не підозрює? Або ж, навпаки, хтось думає, що він знає про те, що знати не повинен? Тоді і його чекає ніж у спину або смерть темного вечора у столичному (ха-ха, столичному) каналі, яких у Санкт-Петербурзі таки багатенько.

«Що ж мені робити? Що ж робити?» – запитав себе Слєпньов.

І, вже вийшовши на вулицю, зрозумів: треба грати до кінця. Він звик до великих ставок. Не раз смертельно ризикував, але з надією на чималенький виграш чому б не ризикнути ще раз? Він не бажав визнавати своєї поразки і підбивати підсумки свого життя. І, дійшовши до кінця вулиці, він уже знав, куди лежить його шлях. Він уперше рухався назустріч звірові, на якого досі полював.

«До того ж, якщо пощастить, я, може, востаннє побачу її, – несподівано подумав Василь Петрович. – Але чому востаннє?»

Подумки підрахувавши, Слєпньов зрозумів, що не помилився. Так, саме за чотири дні, ні, три з половиною, день народження Ядвіги Войцицької. І в цей день, хоч би що йому коштувало, Мечислав Кульчинський повинен побачити графиню і подарувати їй кольє княгині Ольги. Якщо добре їхати, то встигне й він, Слєпньов. Слєпньов пішов на заїжджий двір, де мав дочекатися його повернення з Баришківців вірний Петрусь. Він уже йшов двором, коли побачив у вікні будинку слугу. Той теж побачив свого пана і чомусь почав відчайдушно морщитися, а потім терти складені на грудях руки. Слєпньов зупинився. Він зрозумів – у кімнаті є ще хтось, хто чекає його, Слєпньова, про що й попереджує про всяк випадок Петрусь. Круто повернувшись, він подався на конюшню у глибині двору, де стояв його кінь, якого вони, як звичайно, запрягали у карету. На щастя, конюх-доглядач був на місці.

– Скажеш слузі, хай чекає мене, – сказав Василь Петрович. – Якщо не дочекається, нехай їде на хутір Левчинці під Полтавою або куди захоче.

Він сунув конюхові в руку монету, яку намацав у себе в кишені, і скочив на коня. Конюх щось сказав йому навздогін, але Слєпньов не чув що. Він одразу пустив коня галопом, бо побачив, як із заїжджого двору вибігає якийсь чоловік.