Розділ «Частина друга Подвійна гра »

– Може, хтось хотів його утопити?

– Бог із вами, ваша милосте, – злякався батько потопельника. – Син у мене був тихим, і мухи не зобидив, нікому не заважав. Хто б міг його втопити?

Конарський не був професійним слідчим, але здоровий глузд підказав йому, що коли на даху є сліди людини та ще й крихти хліба, то вони могли належати тільки бандитам. Майданчика на даху не видно із землі, отже, і людей, які могли на ньому ховатися, не побачиш. Але, щоб туди проникнути, треба було добре знати план палацу і знати про існування майданчика на даху.

Отже, Конарський зрозумів, що пограбування учасників балу хтось добре, детально, якщо не більше, спланував і так само добре виконав. Таке під силу людині непересічній, та й не тільки це. Злочинець мав або жити в палаці, що було майже неможливим («А чому, втім, чому?..» – подумав Конарський), або… або… не раз тут бував.

Конарський щиросердно поділився своїми думками з господарем палацу і балу, але князь Любославський доволі прохолодно поставився до висновків і здогадів пана Станіслава. Він явно не бажав, щоб навіть тінь підозри впала на його вельможних гостей.

Отже, Станіслав Конарський поїхав від князя, не реалізувавши свого задуму. Його спроба поговорити з графом Войцицьким також не мала успіху. Що сказав розбійник графу, з’ясувати не вдалося. Конарський підозрював, що той сказав щось істотне. Так, не міг же він насправді захоплюватися вчинком пана Юзефа чи просто йому лише погрожувати, як той намагався переконати.

Станіслав Конарський був людиною впертою. Повернувшись до Житомира, він затребував ті документи з архіву колишнього Волинського воєводства, у яких би йшлося про людину в помаранчевій масці чи бодай існували б якісь її сліди. До того часу архів частково перевезли до Новограда-Волинського і Житомира, дещо залишилося у Луцьку, а частину найважливіших паперів перед приєднанням краю до Росії вивезли в Польщу.

Найперше він доручив своєму підлеглому, якому довіряв, а це був досвідчений канцелярський щур, гарненько прочесати ті частини архіву, що їх привезли до двох губернських центрів – формального і фактичного. На папери з грифом «цілком таємно» він зробив запит до жандармського управління теперішнього Луцького повіту з проханням уважно вивчити луцьку частину архіву й архіви колишніх воєводських установ та будь-які папери, де згадується грабіжник у помаранчевій масці або йдеться про великі пограбування, і під посиленою охороною доставити все це до Житомира. Поки йшов пошук, він вирішив ще раз побесідувати з Войцицьким. Спочатку хотів офіційно запросити його до губернської столиці. Навіть листа дуже ввічливого склав, але згодом вирішив, що краще самому поїхати до графського маєтку. Усе ж таки Юзеф Войцицький був графом, хоча й не дуже багатим.

2

Наприкінці вересня 1801 року Конарський виїхав із Житомира. Якраз перед цим він отримав посаду помічника губернатора з особливо важливих доручень. Перед поїздкою він, позаяк губернатор відбув до столиці, побував на прийомі у віце-губернатора. Генерал Худолієв, дещо повагавшись, схвалив прагнення чиновника з особливо важливих доручень провести власне розслідування. Звичайно, про інцидент на князівському балу, який мав великий і неприємний резонанс у губернії, генерал уже знав. Поліція Заславського повіту провела розслідування, до якого підключився і губернський слідчий з особливо важливих справ підполковник Рожнов, але справа так і не зрушила з місця. Непояснима, немов із нізвідки, поява і таке саме зникнення грабіжників шокували і заславльську, і житомирську поліцію. Якщо вже таких вельможних можна безкарно грабувати…

Конарський навіть зрадів, коли побесідував із Рожновим і дізнався, що він не здогадався оглянути дах. Не розповів про його версію і сам князь Євгеніуш. У Конарського зродилася підозра, що князь знав щось таке, про що вважав за ліпше промовчати, незважаючи на те, що зазнав відчутних матеріальних і моральних збитків. Але відступати Конарський не збирався. По-перше, він якимось шостим чуттям збагнув, що справа ця надто велика, незвична, що вона обіцяє лаври, а можливо, й багатство. Якщо… Якщо тільки він добереться до десь там захованих скарбів. По-друге, якби він виявив щось таке, що кидало б тінь на князя, то міг би й приховати… Звісно, в обмін на руку і серце Аліції. Природно, про свої думки він нікому не сказав, як не сказав нічого про власне розслідування підполковнику Рожнову. Виїхав Конарський казенним екіпажем разом з іншим чиновником, який їхав до Луцька на інспекцію. До Луцька вони добралися наприкінці третього дня. Вранці наступного дня Конарський пішов дізнаватися, чи отримали його папір. Так, отримали, сказали йому, але поки що нічого не знайшли. Він ще побував у знайомих, вагаючись, що ж робити далі, а вранці п’ятого дня найняв екіпаж, розраховуючи до вечора бути в Лісогощі – маєтку Войцицьких.

На лісовій дорозі, коли за його розрахунком до садиби графа залишалося п’ять-десять верст, карета зупинилася. Конарський виглянув і побачив посеред дороги шлагбаум.

– Що там таке? – спитав він.

– Не можу знати, – відповів візник. – Може, якийсь кордон.

– Який ще кордон? – обурився Конарський. – Ми на території Російської імперії. Чи їдемо неправильно?

– Та чого ж неправильно? – образився візник. – Я не вперше воджу гостей до графа Войцицького, проше пана.

– Ну то забери цей чортів шлагбаум, – звелів Конарський.

Візник зіскочив на землю, і тут Конарський побачив, що до них простує чоловік у темно-синьому напіввійськовому однострої.

– Хто ви такі і куди їдете? – суворо запитав він.

Конарський представився, пояснив, що їде в службових справах до графа Войцицького, і попросив пояснити, у чому річ?