Розділ «Частина друга Подвійна гра »

– Я не раб і ніколи ним не буду, – ще зліше Прокіп пасмував її обличчя, груди, які виднілися з-під розкішної сукні. – Це тобі, суко, за мене і за Яринку.

Пані Гелена пронизливо закричала. Вона вже кликала на допомогу. На її крик вбіг лакей, потім один, за ним другий гайдуки.

– Візьміть його! – кричала пані Гелена, показуючи на Прокопа. – Візьміть його! Негайно!

Один із гайдуків вихопив шаблю. Але Прокіп ударом нагайки вибив її з рук, потім щосили вдарив гайдука в щоку, двигнув ногою в пах іншого і вибіг із кімнати. На його щастя, на подвір’ї стояв кінь, один із кращих у їхньому табуні, котрого він сам наказав подати, щоб їхати в поле, перевірити, як іде сівба ярого ячменю. Він стрибнув у сідло і шмагонув коня нагайкою. За мить Прокіп блискавкою промайнув подвір’ям і вилетів за ворота маєтку.

4

Прокіп проскакав через усе село під здивованими поглядами кількох селян, котрі йшли в поле, і опинився за невеличким гайком. Тільки тепер він збагнув, що сталося. Ще якихось півгодини тому він був хоча й підневільним, кріпаком, але все-таки привілейованою людиною. Тепер же став ніким, рабом, який втік від своєї господині, який підняв руку на неї. У кращому разі на нього чекають суд, таврування і каторга. У гіршому – а він добре знав характер вельможної пані Гелени – його, коли спіймають, засічуть до смерти на її очах або кинуть, як Яринку, у підземелля, у брудний, смердючий льох, звідки через якийсь час він так само вийде беззубим старцем, руки якого тремтітимуть, коліна підгинатимуться, а згорблена спина стане сідалом для горобців. Тепер він зробився вигнанцем, мішенню для поліції Речі Посполитої, панських гайдуків і будь-кого, хто захотів би вислужитися перед владою, а такі завжди знайдуться.

По суті, у Прокопа Марушка в його новому статусі – і він це добре розумів – було три виходи. Здатися на милість пані, тобто приректи себе якщо не на смерть, то на муки. Або ж пробратися до міста і там розчинитися серед бидла – нікому не потрібних, всіма знехтуваних людців. Або, нарешті, спробувати втекти на Запорозьку Січ. Третій шлях був найдовшим і найризикованішим. Але ж він, у разі удачі, обіцяв свободу, якщо й загибель, то в бою з ворогом, а можливо, й славу і доблесть. Спершу Прокіп вибрав цей, третій шлях, тим паче, під сідлом у нього був гарячий, гарний кінь. Але, охоловши, зрозумів, що шлях цей хоч і спокусливий, але довгий і непростий, отож вирішив запастися провіантом і зброєю.

Провіанту, тобто хліба, сала, цибулі, яєць і сушеної ковбаси він роздобув у старости сусіднього села, яке також належало Зайончковській. Йому, котрий ще не знав про втечу улюбленця пані, Прокіп спочатку збрехав, що пані посилає його для закупівлі коней до далекого шляхтича аж під Кам’янець. Староста підозріливо подивився на нього, – чому ж, мовляв, харчами не запасся у маєтку, – але не послухатися не міг. Коли Прокіп вже мав усе необхідне, то повернувся і, як велику таємницю, повідав старості і про свою втечу, і про те, що він, мовляв, влаштував собі курінь у панському лісі в п’яти верстах звідси, біля річки Басівки, де любив рибалити. Туди ж він попросив вранці наступного дня принести кілька запечених курей, погрожуючи, якщо цього не буде зроблено, підпалити старостину хату. Він правильно розрахував, що староста неодмінно донесе своїй хазяйці про місце, де перебуває бунтівник, а та вже спорядить облаву. Так і вийшло. Як і розраховував Прокіп, гайдуки намагалися захопити його на світанку, коли сон найсолодший. Експедиція з чотирьох гайдуків та ще чотирьох слуг виїхала з маєтку близько опівночі. Він спостерігав за їх пересуванням із того самого гайка біля села, а потім тихо під’їхав до садиби і, впевнившись, що варти, крім старого сторожа Арсена, немає, дочекався, коли й той одійшов далеченько, відчинив двері. Ці двері призначалися для челяді, а ключі, які він як управитель носив при собі, залишилися у мішечку на його поясі. Палац він знав, як свої п’ять пальців, а в темряві бачив не згірше кота. Ще в саду він зняв чоботи і тепер, обережно ступаючи, спершу проник у гайдуцьку, де взяв кілька набоїв, а потім – до кімнати колишнього чоловіка пані Гелени, де тепер ніхто не жив. Там у скрині – він знав – зберігаються кілька пістолів і серед них чудовий пістоль, яким після смерти чоловіка пані Гелени ніхто не користувався. Слава Богу, подякував він тепер, що зовсім недавно він змусив гайдуків почистити й цього пістоля. Ніби щось передчував.

Потім тихенько пробрався до її спальні. Побачив, як забіліло в темряві її тіло, відчув, як забилося його серце, як шугнула знову до голови кров і ледь-ледь здригнулася рука, яка стискала пістоля. Він трохи постояв біля постелі і вирішив, що залишить записку, уявив собі її обличчя, коли вона побачить написане ним, і мимоволі усміхнувся. Він знав, де в неї папір, та коли пішов до дверей у сусідню кімнату, перечепився об щось – здається, це були її черевички – і, нахилившись від несподіванки, схопився за краєчок нічного столика.

– Хто тут? – почув він тихий сонний голос, ще не зляканий, а такий, що лунав ніби здалеку.

Боячись, що вона ось-ось закричить і розбудить весь будинок, Прокіп яструбом кинувся до неї, навалився, притис до ліжка.

– Ти? – ледве видихнула пані Гелена.

Він перейняв її крик долонею. Подивився в її злякані очі, які були зовсім поруч.

– Мовчи, якщо хочеш жити, – пошепки виплеснув їй в обличчя злобу, яку таїв цілий день.

Щось темне виповзло із глибини його єства. Він грубо рвонув тонкий, прозорий – це було видно і в темряві – пеньюар, у якому пані Гелена любила спати і який він не раз знімав із неї трепетно і ніжно, особливо на початку їхньої близькості. Як давно це було… як давно…

– Ти… не смі… зав… тра…

Вона шипіла змією, та Прокіп долонею щільніше закрив їй рота, знову помітив очі, які горіли ненавистю, і заткнув її рота порваним, зіжмаканим пеньюаром. Він узяв її грубо, так грубо, що здавалося, це й не він тут, а хтось інший з іншого, немилосердного світу. Він брав її так зі злости і ненависти. Коли почув її останнє, вже солодке скрикування (все-таки добився, чого бажав), тим-таки пеньюаром зв’язав їй руки. Коли підводився, погляд його впав на лаву старовинної роботи, з різьбою по краях, яка стояла біля узголів’я ліжка. Він зневажливо усміхнувся від несподіваної думки. Підхопив пані Гелену, яка тремтіла від страху, і поклав животом упоперек лави. На тумбочці біля ліжка побачив хустину і засунув її до рота пані Гелени замість пеньюара. Порваним пеньюаром прив’язав під лавкою зв’язані руки до ніг. Потім одступив і раптом його погляд вихопив ставник на столику.

Прокіп підійшов до нього, намацав кремнієвий прилад, запалив усі три свічки.

– Щоб вам було світло, ясновельможна пані, – сказав він спокійно і додав: – Прощавайте.

Виходячи з палацу, Прокіп наштовхнувся на сторожа і втихомирив його ударом руків’я пістоля в обличчя. Пробрався до коня, і, скочивши в сідло, подумав, що годилось би попрощатись із Яринкою. Уже й кінь ступив до хатинки садівника, і тут Прокіп передумав – він ще раз не витримає, якщо подивиться на її спотворене обличчя. Хтозна, що він зробить із нею, із собою, із цим ненависним палацом.