Розділ «Частина друга Подвійна гра »

– Ти сам у всьому винен, – несподівано сказала пані Гелена. – Так, сам у всьому винен. Не заперечуй, – додала вона, хоч Прокіп і не збирався заперечувати. – Але ти можеш, – тут вона зробила невеличку паузу і далі сказала квапливо і з присвистом: – можеш заслужити прощення. Прощення, зрозумів?

Прокіп збагнув, що треба сказати.

– Як я можу це заслужити, ваша ясновельможносте? – запитав він, стаючи на коліна.

– Здогадайся, – була відповідь після хвилинної паузи, під час якої пані Гелена майже відкрито насолоджувалася його покірністю.

І він зрозумів як. Підповз до жорстокої дияволиці на колінах, поцілував, а потім і обійняв її коліна, проник головою під прозорий пеньюар і почав цілувати, а потім язиком пестити те місце, куди перед ним, як вона сама сказала, кілька разів входив її нічний коханець.

Після цього ранку стосунки між ними стали майже такими, як раніше. Тепер пані Гелена не тільки охоче віддавалася йому, а й дозволяла залишатися до ранку в спальні. Поступово зникала її осторога. Прокіп знову став фактичним, а згодом – офіційним управителем маєтку. А ще за кілька тижнів на подвір’ї садиби Прокіп зустрів принижену, коростяву, вкриту виразками і нечистотами Яринку, яка стала за ці півроку старою бабусею.

Він стояв, затуливши обличчя долонями, ніби хотів сховатися від самого себе. Він почув, як Яринка щось прошепотіла, через отвір між пальцями побачив, як вона, ледве йдучи, попленталася далі. І раптом йому здалося, він виразно це побачив – вона падає у глибоку безодню. Він відтулив долоні від щік, що палали, подивився навздогін Яринці, яка йшла нетвердою ходою старої, майже зниклої з цього світу жінки, Яринці, котру він ще минулої осені називав «своєю ніжною ластівочкою», і раптом відчув, що це не вона, а він сам летить у безодню, чорну, бездонну, яка все розверзається і розверзається, мовби величезна смердюча яма або паща неймовірно великого хижого звіра. Щось у ньому неначе зламалося. Шугонула до голови кров. Не пам’ятаючи себе, він кинувся до палацу, рвонув двері, пробіг один коридор, зали.

– Що сталося, Прокопчику? – запитала пані Гелена, котра сиділа біля столика з мазями для обличчя і рук. Вона якраз збиралася покликати служницю, щоб поміняла їй мазі, бо вибрала, либонь, не зовсім ті, що треба, і тут ввірвався, влетів Прокіп.

– Навіщо ви… Навіщо ви це зробили? – спитав Прокіп, який ще не охолов від швидкої ходи, майже бігу.

– Ти про що, Прокопе? – спитала пані Гелена, встаючи з-за столика.

– Про Яринку.

– Ах, про цю підлу тварюку, – на обличчі пані Гелени відбилося здивування. – Так, я її сьогодні помилувала. Може, ти не задоволений цим?

– Але навіщо ви так вчинили з нею?

– Що? – спитала пані Гелена вже роздратовано. – Ти, здається, береш на себе сміливість вказувати мені, що робити з моїми холопами? Ти… не забув її? Та знаєш ти, підлий хаме, що я можу зробити з тобою?

– Воля ваша, – сказав Прокіп. – Та насмілюся вам сказати…

– Ах, ти насмілюєшся, – сказала вона. – Та знаєш, що я з тобою зроблю? Знаєш? Та я тебе відправлю на конюшню. А ти знаєш, що там із тобою зроблять?

– Воля ваша, – сказав Прокіп.

– Воля моя? – перепитала пані Гелена. – Ах, воля моя! Ну, тоді я зараз сама гарненько висічу тебе. Саме так – висічу. Піди і принеси мені нагайку. І найбільшу, з трьома хвостами.

Він покірно виконав її наказ. Так само покірно, коли вручив нагайку, схожу на велику триголову змію, своїй хазяйці і повелительці, став на коліна. Вона вдарила його раз, другий, третій, десь на шостому ударі Прокіп відчув, як кров шугнула до голови. Ще сильніше, ніж там, на подвір’ї. Не здаючи собі справи, він вихопив із рук мучительки нагайку і вдарив її спершу по руках, потім по обличчю, по шиї.

– Що ти робиш, рабе? – закричала пані Гелена.