«Або я надто вже обережний, або мені вдалося-таки цих псів перехитрити, – подумав Слєпньов. – А може, наш славненький грабіжник втратив до моєї скромної особи інтерес?»
Так чи так, але, почекавши ще трохи, Слєпньов, обережно озирнувши з віконця вулицю, вибрався нарешті з карети і пішов до свого гарного знайомого – звягельського торговця мануфактурою Гершка Вайцмана. Той зустрів його радісно, навіть обійняв, бо свого часу Слєпньов допоміг йому вийти з його товаром на російський ринок. Посилаючись на якихось міфічних кредиторів, які буцімто переслідували його, він попросив Гершка дістати йому нову одежу – сюртук і штани. Гершко старанно його обміряв, поойкав із приводу того, що пан Веслав став таким худющим, ще більше заойкав, коли той сказав, що одяг потрібен на завтра. Уранці Слєпньов у новому костюмі з’явився на поштовій станції, де для нього знайшлося місце у диліжансі, який відходив до Рівного. Але перед тим, як сісти в карету і покластися на волю дороги, Слєпньов спеціальною поштою одіслав листа до Санкт-Петербурга, особисто панові Рибалку. Він повідомляв, що операція наближається до завершення, і просив Антона Федоровича негайно прислати підкріплення.
Три дні по тому в кареті, яку він позичив ще в одного знайомого, тепер уже луцького єврея, Василь Петрович під’їжджав до старого графського палацу Войцицьких. Графиня, як повідомила служниця, гуляла з донькою в полі. Слєпньов ішов старим садом із молодим листям на деревах, і дивне відчуття опанувало його – наче йде він килимом власного життя і не відомо, хто кладе його під ноги, щоб будь-якої миті продовжити чи обірвати. Коли ж Слєпньов побачив струнку фігурку в довгій бежевій сукні, поруч якої дріботіла маленька дівчинка, він відчув, як щось знову підступає йому до горла. А жінка перед ним, здавалося, ставала все помітнішою не лише його очам, а всьому його тілу, на яке хтось невідомий насипав спершу снігу, а потім – гарячих вуглинок. Він подумав, що в таку жінку могли закохатися ще десять, сотня розбійників, якби тільки вони знайшлися на просторах неосяжної Російської імперії. Побачивши його, графиня Ядвіга навіть випустила руку доньки, майже побігла, але потім зупинилася, і він за кілька десятків метрів відчув її сум’яття і тривогу.
– Ви привезли звістку про чоловіка, про Юзефа? – привітавшись, запитала вона тихо, майже задихаючись, і Слєпньов зрозумів, що граф Войцицький для неї досі живий і коханий.
Це його збентежило на якусь мить, але й порадувало. Він зрозумів, що буде набагато легше розпочати необхідну, хоча й нелегку розмову.
– Я не привіз вам звістку, але сподіваюся, що граф живий, – сказав він, щиро вірячи в сказане.
– Ви це кажете не лише тому, що хочете втішити мене? – спитала графиня, і Слєпньов ледь не скреготнув зубами, тамуючи і її, і свій біль.
– Ні, – відповів він. – У мене є для цього підстави. Сподіваюся, що з вашою допомогою ми визволимо графа Юзефа.
– З моєю допомогою?! – здивовано вигукнула вона.
– Саме так…
Вони пройшли до палацу. Розмова, яку Слєпньов обмірковував всю дорогу, відбулася пізно ввечері в одній із затишних кімнат палацу. Тут не відчувалося того запустіння і якоїсь безпритульности й порожнечі, як у довгому коридорі, геть завішаному портретами і старовинними пейзажами, та величезній залі, де вони обідали за довгим, масивним столом.
– Я слухаю, – сказала графиня.
– Перед тим, як перейти до моєї пропозиції, – сказав Слєпньов, – я змушений запитати: ви досі кохаєте свого чоловіка?
Він чекав, що графиня спалахне і розпочне переконувати його, як вона кохає, або дуже образиться, але вона лише подивилася на співбесідника з таким болем, перемішаним із відчаєм і надією, що Слєпньову раптом стало ніяково.
– Ви питаєте, чи кохаю… Юзефа? – вона вмовкла на мить. – Якби той чоловік… – ще одна гнітюча пауза. – Якби той чоловік запропонував за його звільнення моє життя, якби це було можливо, я б жодної миті не вагалася.
– Вибачте, – сказав Слєпньов якомога м’якше, тамуючи спокусу доторкнутися хоча б кінчиками своїх пальців до її руки.
– Кажіть, я зроблю все, що зможу, – сказала графиня.
Насамперед Слєпньов попередив, щоб вона не дивувалася його запитанням, а тоді вже поцікавився, коли вона відбула з Петербурга? Виявилося, що незабаром після їхнього останнього побачення у столиці.
– Ви відбули одна? – уточнив Слєпньов.
– Це має значення? – здивовано подивилася графиня.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Маска » автора Лис В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга Подвійна гра “ на сторінці 16. Приємного читання.