Розділ «Частина друга Подвійна гра »

5

Та не одразу, а після деякого вагання, після фраз, які нічого не значили, – про те, про се, погоду і їхніх спільних знайомих, – Василь Петрович повернувся до суті розмови і відкрив головну частину свого плану. Ядвіга Войцицька мала вдати збентежену жінку, яка готова відмовитися від Тадеуша, якби трапився хтось надійніший, хтось багатший. Хоч мала вагатися, сумніватися, – а, диви, ще живий Юзеф? Нехай скаржиться на долю. І ніби мимохідь скаже, що хотіла б мати таку-от прикрасу.

– Прикрасу, розумієте? – уточнив Слєпньов.

– А знаєте, пане Слєпньовський, мушу зізнатися… у мене вже є один гріх, – сказала раптом графиня. – Адже приїхав Кульчинський не просто так. Він подарував мені дуже дороге намисто. Дуже дороге. Буцімто з нагоди свята. Розповів, що привіз його з Литви, де його мати була одружена з литовським шляхтичем Капсукасом. Він казав, що воно належало його родові з давніх-давен. Що, за давнім жмудським повір’ям, будь-яка жінка, котра одягне його, неодмінно буде щасливою. Я довго відмовлялася від такого подарунка, але він дуже вже наполягав, сказав, що у великодні дні відмовлятися гріх і що я його дуже ображу, якщо відмовлюся. Зараз я покажу цей подарунок.

Графиня принесла намисто за кілька хвилин. Воно й насправді було незвичайним. На срібному ланцюжку таємним теплом виблискували намистинки бурштину. Бурштин вражаючої краси звисав з іще тонших, майже непомітних, також срібних, чудової роботи ланцюжків. Вони утворювали трикутник, який розтікався від головного ланцюжка, якому належало обрамляти жіночу шию. Осердя ланцюжка прикрашав великий діамант. Від нього крайками бурштинового трикутника, як вогники, світили ще шість менших, але дуже витончених діамантів, а нижній кут бурштинового намиста увінчував діамант у бурштиновій оправі.

«Так, – подумав Слєпньов, – від такого подарунка відмовитися важко. Навіть жінці, яка дуже сумує за коханим чоловіком. Ах, як уміло цей негідник розкидає тенета! Але він же до них і потрапить, обіцяю. Адже це добрий привід…»

Так у Слєпньова народився остаточний варіант його підступного, небезпечного плану. Згідно з ним, графиня Ядвіга мала дуже тепло прийняти Кульчинського (якщо той, звісно, приїде), ще раз подякувати йому за дорогий подарунок і наче мимохідь сказати, що він, мабуть, поступається лише одній прикрасі – легендарному кольє великої княгині Ольги.

– Я, здається, чула про нього, – сказала графиня. – Щоправда, хтось казав, що це лише легенда.

– Ні, не легенда, – відповів Слєпньов. – Легендою може бути те, що володіла ним княгиня Ольга, бабуся Володимира Великого. А те, що ця дуже дорога прикраса існує, – правда.

І він розповів графині те, що сам знав про легендарну прикрасу. Переказ приписував її справді княгині Ользі. Відомо, що коли вона після насильницької смерті свого чоловіка Ігоря від рук непокірного племені деревлян стала правителькою Київської держави, то найважливішою її, як сказали б зараз, зовнішньополітичною акцією став візит до столиці тоді могутньої Східної Римської, або інакше Візантійської імперії – Константинополя. Або ж по-слов’янському – Царгорода. Відомо, що до неї, гарної і розумної вдови-княгині, сватався сам візантійський імператор Костянтин Багрянородний. Та княгиня Ольга його перехитрила. Спочатку вона відмовила тим, що сказала, що не годиться християнину одружуватися з язичницею. Імператор зрадів можливості навернути в християнство правительку такої великої і могутньої держави і згодився стати її хрещеним батьком. Княгиня Ольга охрестилася, але ж виявилося, що християнський звичай не дозволяє хрещениці виходити заміж за свого хрещеного. Так і пошила вона імператора в дурні. Але на знак особливої уваги і вдячности, захоплений красою і розумом правительки Русі, він подарував їй на прощання дуже дорогу античну прикрасу з часів легендарного персидського царя Кіра. Це був ланцюжок із чистого золота, до якого кріпився золотий гравійований медальйон. Уже сам імператор вставив у медальйон мініатюрну іконку із зображенням святої Олени, бо ж була княгиня Ольга хрещена Оленою. А під медальйоном з іконкою збігали донизу інкрустовані трубочки, стилізовані під сім золотих свічок, кожна з яких була увінчана маленьким неймовірної краси смарагдом.

Кольє княгині Ольги, за її заповітом, мало належати неодмінно лише дружині великого князя Київського. Розповідають, що коли київський престол утратив своє значення, на знамениту прикрасу почалося справжнє полювання. Начебто цілий тиждень шукали її у Києві слуги Володимирського-на-Клязьмі князя Андрія Боголюбського, який 1169 року захопив і пограбував першопрестольну столицю. Сліди античної коштовности то виникають, то знову губляться. У п’ятнадцятому столітті кияни підносять її дружині новгородського князя Михайла Олельковича, який заявився до Києва після смерті свого батька Симеона з претензією на київський стіл. Але тоді Київське князівство, близьке до остаточного занепаду, було удільним князівством, до того ж під протекторатом великих князів литовських. Боячись, як би Михайло, відомий своїм войовничим характером, не порушив питання про відокремлення князівства, великий князь литовський Казимир відмовив йому у праві княжити в Києві. Спроба захопити Київ силою, спираючись на киян, які підтримували Михайла, не вдалася. Врешті-решт, зазнавши кількох поразок, Михайло Олелькович опинився у своєму маленькому родовому наділі – містечку Копиль у Білорусі. Це сталося 1470 року. Пізніше він узяв участь у змові проти Казимира, тоді вже короля, і 30 серпня 1482 року був страчений перед ворітьми міста, княжіння в якому так уперто добивався. Саме Копильське князівство проіснувало до початку сімнадцятого століття, коли його приєднали до володінь князів Радзивіллів.

– І ось тут починається нібито третя, а може, і четверта історія знаменитої прикраси, – сказав Василь Петрович. – Коли останній з Олельковичів по лінії Михайла змушений був продати Копиль Радзивіллам (він переходив до них після його смерті), то ті заплатили йому відповідну суму ще до його смерті, як посаг для його дочки. Вінсент Радзивілл дізнався про кольє княгині Ольги і дуже добивався, щоб воно перейшло до нього разом із маєтком. Останній з Олельковичів не віддав прикраси, але й не залишив дочці, бо вона ставала княгинею Замойською. Він передав кольє княгині Ольги дружині свого сусіда і близького родича по лінії князя Симена, котрому належало місто Слуцьк і який до того часу вже йменувався князем Слуцьким. Це прізвище згодом стало їхнім родовим.

– Цікаво, – щиро сказала графиня Войцицька. – Але чому він так вчинив?

– Тому, милостива пані, що його предок розумів – йому або ж його роду навряд чи доведеться вже княжити у Києві. І він зробив зміну в заповіті про успадкування кольє, – пояснив Василь Петрович. – Воно могло належати якщо не дружині князя київського (про великого князя, зрозуміло, уже не йшлося), то дружині князя, який є спадкоємцем по чоловічій лінії князя, котрий колись правив у Києві. Таким чином, збереглася ілюзія, що хоч первинного заповіту великої княгині Ольги дотримуються.

– Тобто кольє належить князям Слуцьким?

– Саме так. Але позаяк цей рід наприкінці минулого століття, тобто вже позаминулого, поділився на дві гілки – білоруську і київську, то кольє тепер належить дружині Яна Слуцького – Вероніці.

– Прекрасна Вероніка, – мовби до себе промовила графиня.

– Ну, прекрасною її можна назвати хіба що умовно, – усміхнувся Слєпньов.

– Ви її бачили? – якось чисто по-жіночому спитала графиня Ядвіга.

– Так, єдиний раз на балу в губернатора з нагоди утворення Волинської губернії. Княгиня Вероніка Слуцька з’явилася на бал, прикрашена знаменитим кольє.