Розділ «Частина друга Подвійна гра »

Слєпньов знову захоплено подумав про цю незвичайну жінку. Відвів погляд і раптом побачив себе, ні, не біля її ніг, тим більше не поряд із нею на ліжку, у її обіймах – а в цьому маєтку, хоча б управителем чи слугою, і несподівано зрозумів, що це для нього також було б щастям після всіх доріг і поневірянь, які йому довелося звідати в його неспокійному, багато в чому безпутному житті.

Він безжалісно прогнав це видиво, бо збагнув, що такого ніколи не може бути. Ніколи… Хоч він… «Випити б, ваша милосте», – ось що кортіло сказати йому, але не посмів вимовити цього вголос.

Слєпньов ще раз запитав графиню, чи не пропонував Кульчинський допомогу у визволенні чоловіка. «Казав, – здивовано пригадала, – що якимись своїми каналами спробує бодай щось та з’ясувати, казав, що він дещо знає про грабіжника в помаранчевій масці».

– Ви гадаєте, – здивовано підвела очі графиня, – він десь тримає Юзефа в полоні?

– Так, – сказав Слєпньов, тепер майже впевнений у цьому.

– Але навіщо? Адже якщо він до мене… Якщо він до мене має якісь почуття…

«А що, коли він хоче зіграти на почуттях графині до свого чоловіка?» – подумав Слєпньов і раптом відчув, як шалено закалаталося в грудях серце.

Та узяв себе в руки і спитав, чи не виявляв ще хтось до неї своїх почуттів за цей час? Графиня здивовано поглянула на нього і сказала: «Так, виявляв».

– Хто? – прямо спитав Василь Петрович.

Вона розповіла, що давно помічала: до неї не байдужий небіж старого графа Браницького Тадеуш, «Тадик із вітром у голові», як вони його називають. Коли вона повернулася з Петербурга, то застала від нього лист – Тадеуш освідчувався їй у коханні. Згодом і сам приїхав, розповів, як покохав її після першої зустрічі чотири роки тому, коли Войцицькі гостювали у Браницьких, де був і Тадеуш Брезов’як. Відтоді вона кілька разів бачила Тадика, але серйозно його залицяння не сприймала. Так, інколи могла віджартуватися, і все. Тепер же він пропонує їй руку, серце і матеріальну підтримку. Ось-ось помре його дядько, а відомо, що Тадеуш отримає в спадщину два маєтки, якщо не більше, буде багатим, дуже багатим, і його гроші пані Ядвізі дуже навіть згодилися б. Так думав, так казав він, але Ядвіга його, звісно, не кохала, окрім того, вона твердо вірила, що її чоловік досі живий.

– А тепер послухайте, ваша вельможносте, – сказав Слєпньов. – Ви завтра ж – я дуже прошу вас про це – напишете листа Мечиславу Кульчинському як людині, якій довіряєте, і повідомите йому, що пан Тадеуш Брезов’як просить вашої руки.

– Але, пане Слєпньовський! – вигукнула графиня і навіть трохи підвелася, а її обличчя побурячіло від гніву.

– Ви в нього попросите поради, оце й усього, – вдавши, що не помітив її стану, сказав Василь Петрович, – напишете йому як своєму другові і скажете, що довіряєте йому і послухаєтеся його.

– Але ж ви самі казали…

Тут і виклав Слєпньов свій підступний і небезпечний план. Якщо Кульчинський справді має до неї почуття, він неодмінно приїде. Звичайно, вона може відмовитися від цієї затії. Тим більше, що є ризик – він просто забере її із собою. Але ризик невеликий, бо, якщо почуття у нього справжні, якщо він покохав графиню, то вона йому потрібна не як полонянка, а як добровільна коханка, можливо, і дружина.

– Я ніколи не стану… Вибачте. Кажіть далі, будь ласка.

Слєпньов пояснив, що йдеться про те, щоб заманити злочинця, якщо таким є насправді Мечислав Кульчинський, у пастку, капкан, якщо хочете, саме так заманюють диких звірів. А спіймати його можна лише на велику і, вибачте, смачну приманку.

– Я повинна стати цією… приманкою? – ще тихіше, ніж раніше, спитала Ядвіга Войцицька. – Якщо це потрібно для порятунку Юзефа – я готова.

– Ні, – сказав Слєпньов. – Звичайно, можна було б влаштувати засідку і в вашому палаці, надійно убезпечивши вас, усе можна було б зробити, як треба, і тут, але я мушу спіймати Кульчинського на гарячому, на місці злочину. А на такий злочин він міг би піти, якби, скажімо, його попросила кохана жінка.

– Про що ж його попросити? – майже одразу спитала графиня Ядвіга.