Розділ «Частина друга Подвійна гра »

Вона все-таки скрикнула і затулила обличчя долонями. Всупереч своїй волі, яку він покликав на допомогу, Слєпньов також здригнувся, хоча тут-таки міцно стис зуби. Чи не покажуть йому зараз на двері? Від цих вельможних панів і панянок з їхніми спесивістю і поняттями про честь можна всього чекати.

– Боже мій, милостивий Боже, невже в цьому світі не можна нікому вірити? – прошепотіла графиня.

Але, коли вона відняла руки від обличчя, він замість сліз побачив в її очах холодний і рішучий полиск, який вразив його.

– Ви впевнені в тому, що сказали мені, пане Слєпньовський? – спитала вона без будь-якого відтінку в голосі.

– Я хотів би помилитися, кажу вам, але боюся, що так воно й є, – сказав Слєпньов. – Якщо тільки… річ у тім, що можливий ще один варіант, хоч він і не набагато ліпший.

– Кажіть, – вимовила наполегливо вона.

– Я припускаю, вельможна пані, що пан Кульчинський просто використовує грабіжника в помаранчевій масці, – сказав Василь Петрович. – Тобто той просто служить йому. Хоча це майже не міняє суті справи.

Він замовк, і тиша, яка настала після цього, була такою довгою і так лякала його, що, здавалося, роз’єднала їх – можливо, назавжди. Раптом Слєпньов явно, зримо побачив, як їдуть все ще засніженим шляхом дві карети – її і Кульчинського. Ось зупиняється одна, потім друга. Рипить під ногами сніг. Він підходить до її карети. Привабливий, вихований, ввічливий. Справжній аристократ. Пан Мечислав. Справжній дворянин, шляхтич. Він нахиляється до її руки…

– Він був таким добрим і уважним, – мовби вгадавши його думки, сказала графиня. – І там, у Петербурзі, де він так мене підтримав, і в дорозі…

– Він нічого вам… не пропонував?

Графиня здригнулася і подивилася на Слєпньова з обуренням, яке переросло в муку. Хтозна, які таємні думки відвідували цю чудову жінку довгими весняними вечорами після їхнього з паном Мечиславом спілкування.

– Ви, сподіваюся, маєте на увазі, чи не пропонував він мені руку? – спитала графиня.

– Так.

– Ні, не пропонував, але… знаєте, я відчувала, що я йому не байдужа, далеко не байдужа.

Вона спинилася, про щось подумала, ледь підняла руку, знову поклала її, тепер уже на коліно.

– Іноді мені здавалося, – ще тихіше сказала вона, – що він ось-ось почне звіряти мені свої почуття. Скажу відверто – я боялася цього. Боялася образити його, втратити друга. Якби я знала…

– Ви ні в чому не винні, ваша милосте, – сказав Слєпньов після невеликої паузи, бо зрозумів, що не лише те, про що вона тепер розповідає, терзає її душу.

– Перейдімо до справи, – запропонувала графиня Войцицька.

– До справи?

– Так. Ви ж хочете мені щось запропонувати.