Розділ «Частина п’ята Перевернутий світ»

– Задоволений? – глухим, впалим голосом спитав він Лупікова.

Хтось сказав Михайлові про біду, він зайшов у двір. Син повільно підійшов до матері, яка тихо і смиренно лежала посеред двору. Батько підвів очі, подивився на нього. В очах сина було здивування та страх, і ні крапельки каяття. Павло Серафимович пальцем підізвав його до себе. Михайло нахилився, не зводячи очей з мертвої матері.

– Ти теж винен, – тихо, щоб не чули сторонні, сказав батько. – Я все одно тебе порішу, – прошепотів він.

Михайло швидко пішов з двору. Хтось плюнув йому вслід, але він не обернувся. Лише мимоволі зойкнув, коли камінь наздогнав його, боляче вдаривши у спину…

Старенька бабця Серафима, яка не оминала жодних похорон, зауважила:

– Серафимовичу, не можна самогубцю ховати на кладовищі.

Павло Серафимович, який уже довгий час сидів непорушно біля труни з дружиною, ніби прокинувся. Він невидющими очима дивився на бабцю, мовби намагаючись зрозуміти, що вона тут робить.

– А що ж робити? – тихо спитала Варя. Вбита горем, вона була бліда, аж жовта, ніби її вилили з воску.

– Великий гріх – накласти на себе руки, – співчутливо зітхнула старенька. – Господи, прости нас грішних! – перехрестилася на образи. – За кладовищем, у рівчаку поховані самогубці, – охоче пояснила бабця, – тож там виберіть місце, а я покличу чоловіків, щоб викопали могилу.

– У рівчаку? – перепитав Павло Серафимович. – За кладовищем, як непотріб? Як сміття? Ні, цього не буде. Ми поховаємо її поруч з моїм батьком.

– На городі? – з якимось острахом спитала Варя.

– Так, моя Ластівко, – тихо сказав батько. – Я буду мати змогу часто з нею говорити.

– Зараз люди вже не ховають у своїх садках, – обережно зауважила бабця Серафима.

– Мені байдуже, – відповів чоловік. – Моя Надя буде лежати поруч із моїм батьком, у своїй, у нашій землі, – сказав тоном, який не визнавав заперечень.

Розділ 45

Хоч як умовляла Варя батька перейти жити до них із Василем, той не погодився. Заніс збіжжя до маленької батьківської хати.

– Буду біля своєї матері вік доживати, – мовив сумно.

Частину меблів перенесли у доньчину хату, решту занесли у сараї, комори, сіни.

– Тепер будемо чекати гостей, – сказав батько.

Вони не забарилися. Уже на четвертий день після похорон прийшла комісія. Жаб’як зайшов на подвір’я першим, тримаючи під пахвою товстий зошит із пожовклою обкладинкою. Слідом – Ступак із сажнем, Лупіков у своїй незмінній чорній шкіряній куртці і похмурий та мовчазний парторг.