Розділ «Частина п’ята Перевернутий світ»

– Відберуть у вас і землю, і все!

– Я ж сплатив податки, – тихо, ніби до себе, промовив Павло Серафимович.

– Ой, не знаю! – бідкалася дівчина. – Почула, що зерно будуть відбирати, бо колгосп план заготівель не виконує. Господи! Що ж то буде?

– Заспокойся, дитинко, – Павло Серафимович опанував себе. – Ти впевнена, що до нас прийдуть?

– Так! Сама чула, як брати поміж собою розмовляли. Тільки ви не кажіть їм, що я вам донесла, бо мене чоловік приб’є, – попрохала Олеся. – Я ще звечора почула, але не мала змоги з дому вирватися. Ніч не спала, хвилювалася за вас. Ледь дочекалася, коли вони підуть на роботу, щоб до вас забігти.

– Не хвилюйся, – заспокоїв він Олесю, – якось та буде.

– Може, Михайла попросити, – невпевнено сказала дівчина, – щоб слівце за вас замовив? Він же у колгоспі не остання людина.

– Ні, – прозвучало категорично. – Я не буду ставати перед ним на коліна. Він – відступник, зрадник. Хай розпоряджається сам своїм життям, Бог йому суддя. А тобі, дитинко, спасибі.

– Може, ви встигнете кудись зерно сховати? – втишивши голос, сказала Олеся. – Якщо прийдуть забирати, то хоч не все вивезуть.

– Я подумаю, – відповів Павло Серафимович. – А ти йди, поки твої не помітили, бо будуть тебе гризти.

– Подавляться! – Олеся слабо посміхнулася. – Я така кістлява!

Павло Серафимович скликав усю родину. Тяжко було сповістити неприємну звістку, а довелося. У дружини одразу ж горохом покотилися сльози.

– Не віддам! – твердо сказала вона. – Нічого не віддам!

Варя ніби оціпеніла. Невже й справді усе відберуть? Почуття безпорадності перед неминучим заважало їй думати, скувало по руках і ногах. Так і сиділа, тримаючи біля грудей немовля, лише Маргарита весело щось лопотіла та бігала по хаті, намагаючись зловити кошеня.

– Напевно, і у моїх батьків відріжуть землю, – сказав Василь, – вони ж не вступили до колгоспу.

– Куди їм вступати? – хмикнув Павло Серафимович. – Сват ледь ноги переставляє, і сваха не ліпше його.

– Усе одно – не колгоспники, значить, залишать трохи землі, і все по тому, – пояснив Василь. – Уже з сільради приходили і попереджали.

– Ні жити не дають, ні спокійно старість зустріти, – сказав задумливо Павло Серафимович. – Давайте усі заспокоїмося і подумаємо, що нам робити. Будемо сподіватися на краще, але потрібно підготуватися до найгіршого.

Уночі Чорножукови не спали. Погода сприяла родині. Ще звечора почав мрячити дрібний дощ. Набрякле небо просіювало воду через сито. Тож було темно і тихо. Василь із тестем викопали посеред городу велику яму. Варя з матір’ю наносили ряднами соломи, намагаючись у пітьмі не наслідити. На дно ями насипали соломи, туди склали у мішках зерно, зверху – знову солома, і лише потім засипали землею. Щоб не видно було, де порушена земля, звалили туди кукурудзиння, яке ще не встигли посікти на корм для худоби. Меншу частину зерна все ж залишили у коморі, бо не повірять, що нічого немає. По тому розійшлися мовчки по домівках. А Павло Серафимович потай від рідних переховав свою мисливську рушницю. Надійну схованку знайшов під солом’яною стріхою батьківської хатинки.

Ніхто тієї ночі так і не зімкнув очей, хоча всі Чорножукови ясно розуміли: хвилювання нічого не зможе змінити, воно лише краде спокій.