Розділ «Частина п’ята Перевернутий світ»

– Надю, послухай мене, – сказав Щербак, – прошу тебе: дай їм зробити свою справу. Вас насправді можуть виселити кудись із села в бараки або навіть заслати на Північ.

– За що?!

– Такий закон. За супротив можуть покарати. Прошу тебе, змирися, віддай будинок! – Було помітно, як тепло дивиться чоловік на непокірну та ще таку гарну жінку, як важко йому дається кожне слово. – Вам є де жити, ви не залишитеся без даху. Вже не можна нічого змінити.

– Покоритися? – з іронією сказала жінка.

– Нехай так, принаймні ви залишитеся тут, у селі.

– Яка нечувана щедрість! Пожалів вовк кобилу, залишив хвіст та гриву. Так, Кузьмо Петровичу?

– Краще вже синиця у руках, ніж журавель у небі.

– Мамо! – на матір подивилася Варя. Її очі були наповнені сльозами відчаю. – Віддайте їм усе, – попросила вона. – Хай подавляться, але дадуть нам спокій.

– Ба, яка мудра куркульська донька! – тицьнув пальцем у бік Варі Лупіков, вдоволено посміхнувся.

– Мовчи, погань! – блиснув очима батько Варі. – Не чіпай мою доньку!

– Кому вона потрібна? Куркульське кодло! – сказав Лупіков, відходячи від нього на безпечну відстань.

Жінка пов’язала біленьку хустку, яка спала на пле́чі, гордо скинула голову.

– Забирайте! – сказала вона. – Якщо гадаєте, що мене зламали, то помиляєтеся! – обличчя осяяла якась загадкова, ледь помітна посмішка.

Жінка підійшла до своїх рідних, стала біля чоловіка.

– Витягайте свої манатки! – звернувся до них Лупіков.

– Вам потрібний будинок, то ж ви й виносьте, – намагаючись не підвищувати голосу, відповів Павло Серафимович.

Чекіст дав команду – і молоді люди, голова колгоспу та сільради одразу ж услужливо кинулися до хати. За мить вони вже витягали пожитки у двір, скидаючи все біля старенької хатинки. Винесли одяг, витягли скрині, посуд, кочерги та пічові лопати,[18] ліжко, столи, стільці, тягли з комори діжки з солінням, кидали на купу скатертини, позривані з вікон фіранки, вишиті рушники та божники. Чорножукови мовчки спостерігали. Вони стояли в ряд, підтримуючи одне одного під руки, як стоять люди на цвинтарі, проводжаючи в останню путь рідну людину. Вони мовчки прощалися з мріями про краще майбутнє, до якого йшли роками, гаруючи з ранку до ночі. У кожній тій речі, яку недбало кидали до купи, у кожному горщику, у кожній скатертині – в усьому була їхня праця. Від усвідомлення того, що якимось законом було одним розчерком перекреслено їхнє омріяне життя, душі нестерпно стискали сум, відчай та образа. Катувала безпорадність. Вони розуміли, що ще одне необачне слово – і вони будуть виселені. Тоді не буде нічого, окрім дерев’яного барака і вічної каторжної праці на благо держави.

– Варю, – пошепки промовила мати, – сховай оце в ліфчик.

Жінка щось непомітно переклала у долоню доньки.

– Що то? – тихо спитала Варя, всунувши за пазуху маленький предмет.