Розділ «Частина п’ята Перевернутий світ»

– Іди! – махнув рукою комуніст. – А ви йдіть до наступної хати.

Надія, проходячи повз Лупікова, на мить затрималася.

– Прийде час, і вас проклянуть нащадки! – сказала вона, дивлячись йому прямо в очі. Чекіст почервонів від невдоволення, але нічого не сказав, лише міцно стис тонкі губи.

Жінка повільно зійшла вгору сходами ґанку, обернулася, окинула швидким поглядом рідних, усміхнулася їм і переступила поріг.

– Ну що, куркульська Мавко, – Лупіков, похитуючись з п’ят на носки, насмішкувато звернувся до Варі, – не гуляти тобі вже у березовім гаю! – Варя спаленіла від образи та гніву, але її спинила тверда рука батька. – Важко розставатися із зерном?

– Забирайте, – ледь чутно сказала вона. – Там у хаті мій чоловік з дітьми.

– І худобу заберемо, – нахабно посміхнувся Лупіков.

– Як?! – запитав спантеличено Павло Серафимович.

– Навіщо кінь, коли землі не буде?

– Корову залиште, – попрохала Варя. – У мене ж двійко малих дітей. У нас на дві родини одна корова. Прошу вас!

– Не забирати? – Лупіков почесав потилицю.

– Так, – підійшов до нього Кузьма Петрович, – можна залишити корову, бо вона таки справді одна на дві сім’ї. Уваж, Іване Михайловичу, – додав тихіше.

Вивели Буяна. Кінь заржав, коли його повели через двір незнайомі люди. Варя провела улюбленця очима, повними сліз.

– Щось вона там довго прощається, – невдоволено зауважив Лупіков. – Гадає, що у нас є час, щоб дивитися на її соплі?

Він підійшов до будинку, приклав долоні до обличчя, зазирнув у вікно й одразу ж перелякано відсахнувся. Недобре відчуття блискавкою пронизало Павла Серафимовича. Він прожогом кинувся до хати.

– Стояти! – Лупіков потягнувся рукою до зброї.

– Зачекай, – зупинив його Кузьма Петрович.

Павло Серафимович забіг і остовпів. На гачку, де нещодавно висіла на стелі посеред кімнати лампа, була його дружина. Він кинувся до неї, зняв з гачка мотузку від фартуха жінки, поклав дружину на підлогу, став над нею на коліна.

– Надю! Надю! Люба! – легенько поторсав дружину за плечі, поторгав зблідле обличчя. – Живи, Надю! Не помирай! – благав він, не вірячи, що вона вже не жива. – Надю, навіщо ти… – заплакав, не стримуючи сліз.

Павло Серафимович ще трохи постояв, попестив завмерле навіки обличчя дружини. Він поцілував Надію у чоло, тихо прошептав: «Прощавай, моя люба», – і закрив її повіки. Чоловік вийшов із будинку, несучи на руках тіло жінки, яке стало схоже на зів’ялу квітку. Дико, нелюдським голосом закричала Варя, кинулася до матері. Павло Серафимович поклав тіло посеред двору, поруч із розтрощеними образами.