Розділ «Частина п’ята Перевернутий світ»

– То мій натільний золотий хрестик, – пояснила мати.

– Навіщо?

– А як справді відправлять мене на виселки? Тож нехай буде у тебе, на добру згадку про мене, – тихо сказала жінка і подарувала Варі ледь помітну люблячу материнську усмішку.

– Не кажіть так, мамо, – попросила Варя, – мені й так страшно.

– Слухай мене ще, – жінка нахилилася до самого вуха доньки, і Варя ледь почула: – На горищі нашої хати під дванадцятою дошкою від віконця є схованка. Нещодавно я все переховала і ще не встигла сказати батьку. Там царські червонці та срібні ложки. Запам’ятай: дванадцята від віконця! Не від драбини, якою можна туди дістатися, а від віконця. Якщо забудеш, згадай: дванадцять апостолів, дванадцята дошка. Почула?

– Так, – розгублено сказала Варя. – Навіщо ви мені все це кажете? Ви мене лякаєте.

– Про всяк випадок, – мовила мати і провела долонями по обличчю Варі. – Ти у мене така гарна! – сказала стишеним голосом. – Дай Боже тобі щастя!

– Мамо, ви так кажете, ніби прощаєтесь, – сказала Варя, помітно хвилюючись. Жінка загадково усміхнулася. І було у тій усмішці щось і підбадьорливе, і сумне, і водночас світле.

Наостанок із приміщення винесли ікони. Образи кинули посеред двору, як непотріб. Лупіков одразу ж почав трощити, стрибаючи по них. У натовпі хтось зойкнув та заплакав, хтось із набожних жінок послав Лупікову прокляття. Варя затулила обличчя долонями, тихо розплакалася, сховавши лице в плече матері. Жінка обійняла доньку, погладила її по спині.

– Ну що? Зберегли вас ваші боги? – розсміявся він, вдаривши востаннє чоботом по образах. – Вилучайте зерно! – дав команду. – Порожні мішки візьміть на возах!

Повз Чорножукових проходили комсомольці, несучи на спинах повні мішки. Голова колгоспу із задоволеною пикою рахував їх, ставлячи «галочки» на папірці.

– Усе! – доповів голова, перевіривши комору. – Комора порожня.

– Мало! – насупився Лупіков. – Стільки землі і так мало зерна?

– Піди візьми більше, – похмуро озвався Павло Серафимович.

– Замовкни! – заверещав чекіст. – Завтра ж розберемо комору і перенесемо на колгоспний двір! І землю відріжемо по саму хату! Зрозуміло?

– Шкіру з мене не забудь зідрати, – насмішкувато промовив Павло Серафимович, – згодиться в колгоспі.

– Ось коли залишишся ні з чим, тоді тобі буде не до сміху! – пригрозив Лупіков. – Якщо все, то я замикаю хату, – сказав він, дістаючи замок.

– Стійте! Зачекайте хвильку, – Надія вийшла вперед. – Можна мені попрощатися зі своєю хатою?

Лупіков здивовано зиркнув на жінку.

– Будь ласка, – спокійно сказала жінка, – хочу востаннє глянути.