Розділ «Частина третя Павутина»

Розділ 20

Варя, як ніхто, розуміла Олесю. Краялося її серце, коли нещасне дівча повели до сільради. Олеся була схожа на перелякане мале щеня, яке забрали від теплого тіла матері. Вона дивилася навколо себе очима, сповненими жаху, ніби відчувала щось страшне та неминуче, але ще не зовсім розуміла, що з нею повинно трапитися. Варя, як могла, підтримувала нещасну наречену, але ні подарунки родичів, ні переписана на неї та Йосипа земля, ні слова втіхи тітки Варі не могли розрадити Олесю. Іноді з її великих сумних очей невтримно котилися сльози. Тоді наречений смикав її за руку – і сльози, як за командою, завмирали на блідому обличчі. Варя, яка вже почала звикати до свого заміжжя, ніби знову пережила весь жах власного весілля та відчуття безпорадності. Павло Серафимович намагався жартувати й усміхатися, але в очах його теж був смуток. Лише Ольга залишалася спокійною і незворушною. Варі вона здалася навіть задоволеною від того, що спекалася доньки. Ніби прочитавши думки сестри, Ольга тихо сказала Варі:

– Ти помиляєшся. Я – гарна мати. Будуть свої діти, тоді ти мене зрозумієш.

Варя на те нічого не відповіла, але була впевнена, що ніколи, ні за яких обставин не віддасть свою доньку за нелюба. Вона, як і Олеся, як багато дівчат села, не могла ослухатися батьків, але добре знає, як жити тілесно з одним, а думками – з іншим.

Наступного дня Варя зранку почала визирати у вікно.

– Що ти там видивляєшся? – спитав її Василь.

– Хочу побачити Олесю, – відповіла Варя.

– Тепер вона заміжня жінка, у неї своя сім’я, є чоловік, свекруха, тож не пхай свого носа туди, куди не просять, – зауважив він.

– І ти мені не вказуй, що робити.

– Послухай, – роздратовано сказав Василь. Він схопив її за плечі, боляче їх стис. – Я – твій чоловік. І ти повинна мені коритися.

Він свердлив її розгніваними очима. Варя не злякалася. Вона витримала той погляд і, дивлячись прямо у вічі, сказала:

– Я це пам’ятаю. І не забуду до скону, бо дала слово перед Богом. Я нічого не зробила поганого. Ти володієш моїм тілом, але не душею. Я скорилася батькам, тобі, звичаям, мені ви залишили лише душу, і вона в мене вільна. Я хочу бачити Олесю, бо в грудях аж пече від такої несправедливості, і я буду дивитися у вікно стільки, скільки буде потрібно, – сказала вона спокійним голосом. – А тепер забери від мене руки. Йди порай скотину, ти ж хотів бути заможним, то працюй! Твій тесть не любить ледачих.

Василь нічого не відповів, пішов одягатися. Вже біля дверей сказав:

– Якби я тебе не кохав…

– То що б було?

– Набив би!

– То бий! Можеш навіть забити до смерті! – спалахнула Варя. – Можливо, було б мені легше!

Василь вискочив з хати, голосно грюкнувши дверима. Варя знову подивилася у вікно. Стара, неохайна, якась розхристана хата Пєтухових примостилася за похиленим тином навпроти будинку батьків, але й звідси дівчині було її добре видно. Незабаром Варя помітила Олесю, яка виносила з хати діряві половики. Олеся кидала їх на сніг, і від них здіймався стовп пилюки. Дівчина довго трусила доріжки, потім простелила їх і заходилася чистити снігом. Маленькими почервонілими долоньками вона насипала сніг на половики, а потім ретельно змітала його віником. Незабаром виросла ціла купа брудного, навіть чорного снігу.

«Старається догодити свекрусі, – подумала Варя. – Довго доведеться їй чистити гнидники Ониськи. У тій смердючій хаті бруду стільки, що потрібно лопатою вигрібати».

Варі шкода було Олесю, хотілося кинути все і піти їй на допомогу, але вона не мала на те права. Вона увійшла в ту хату невісткою, тож повинна бути покірною та роботящою. З тягарем на серці Варя подалася доїти корів.