Розділ «Частина третя Павутина»

– Правильні думки. Чи прийде на думку щось путнє, якщо м’яка подушка сон насилає?

Було ще одне дивацтво у Павла Серафимовича. Тільки-но сходив із землі сніг, він знімав взуття й ховав його до самих морозів. Так і ходив босий і по ріллі, і по стерні, і по калюжах. І марно було з ним сперечатися – як вирішив, так і зробить.

– Захворієш же, взуйся! – іноді казала мати, хоча знала: до її слів чоловік не дослухається.

– Не захворію, – відказував він. – А якщо хвороба зачепить, то земля вилікує краще за будь-якого лікаря.

І справді, Павло Серафимович ніколи не застуджувався. Проте взуття він іноді діставав, щоб сходити в ньому до церкви. Вийшов звідти – одразу ж роззувся. Односельці часом глузували з такої примхи Павла Серафимовича, називаючи його скнарою. Проте чоловік лише жартував, мовляв, чоботи дорого коштують.

І ось знову сон на камені. Варя розуміла: батько щось замислив, але що саме? Запитала матір, та лише стенула плечима.

– Чи ж я можу знати, що у нього на думці? – сказала мати. – Якщо треба людині зібратися з думками, не потрібно лізти йому в душу.

Павло Серафимович два дні кудись ходив, спілкувався наодинці з Ольгою. Варі вже стало неспокійно від такої втаємниченості. Все розкрилося одного дня, коли Павло Серафимович піднявся рано-ранесенько. Він був у доброму гуморі, жартував, усміхався у вуса та все виглядав у вікно.

– Ми когось чекаємо? – запитала його дружина.

– Так! – потираючи руки від задоволення, відповів він. – Ось і дочекалися!

Жінка побачила, як до двору зайшли Ступак та Жаб’як. Голова сільради тримав у руках дерев’яний польовий циркуль-сажень.[8]

– Що вони хочуть робити? – стривожилася жінка і вибігла надвір услід за чоловіком.

– Усе добре, – заспокоїв він її. – Іди до хати, топи піч.

Варя пішла до батьківського будинку. Вона була здивована не менше за матір. Їм залишалося лише чекати на повернення Павла Серафимовича. Незабаром чоловіки зайшли до хати.

– Надю, налий нам по чарчині, – сказав Павло Серафимович задоволеним голосом. – Надворі тріщить мороз, потрібно людям зігрітися.

Доки мати діставала з комори горілку, Варя поклала на стіл буханець хліба, порізала тоненькими шматочками заморожене сало, виставила миску з квашеною капустою. Чоловіки довго не розсиджувалися. Вони перехилили по чарці, занюхали хлібом та швидко пішли. На Павла Серафимовича дивилися дві пари допитливих очей.

– Ось! Тримай, доню, – батько урочисто простягнув Варі якісь папери.

– Що це? – запитала розгублена дівчина.

– Документи! Папери на твою з Василем землю! – усміхнувся чоловік.

– Не розумію…